Розділ восьмий

Коли літак увійшов в повітряний простір України, у мене перехопило подих. Ми летіли, до точки приїзду було зовсім близько, і… Я відчувала себе так, ніби поступово, плавно повертаюсь у минуле і сама не знаю, що мені з тим робити.

Цього разу ми з Романом сиділи поруч. Лісовські вирушили додому вже давно, вони не затримувались до самого кінця зйомок, і Платон виглядав ніби трохи розчарованим. Причину його смутку мені зрозуміти так і не вдалось; я лише отримала коротку режисерську відповідь, що ми тут ні до чого, можемо продовжувати дорогу і не турбуватись ні про що.

Зрештою, я звеліла собі заспокоїтись. Мені було про що переживати, окрім наших спонсорів і їх більш раннього від’їзду. Останні ж дні в Греції я мала намір провести з Романом, насолоджуючись часом, який ми проводили вдвох.

Якби ми з Анатолієм жили нормальним подружнім життям, я б ніколи навіть не глянула в бік іншого чоловіка, навіть… Навіть такого чудового, такого неймовірного, як Роман. Проте, прокинувшись зранку в Романових обіймах після нашої першої ночі, я зрозуміла, що навіть не почуваюсь зрадницею. Чому? У мене не було коректної відповіді на це питання. Напевне, я взагалі відчувала себе так, ніби незаміжня, ну, або розлучена.

Що ж, напевне, останнє – коректніше. Між нами з чоловіком давно не було нічого, що мало б поєднувати справжню пару, і головне – не було кохання. Тепер я мала твердий намір з цим покінчити, раз і назавжди. І зранку, притискаючись до Романа, прошепотіла йому своє рішення: я подам на розлучення. Терпіти це і далі… Нема сил. Хай я буду винна, хай я буду зрадниця, це не має значення. Я потребувала свободи.

Роман мене підтримав. Пообіцяв лишатись поруч – і я повірила. Послухала його слова про те, що я ні в чому не винна, і вирішила, що цього разу готова на таку угоду з совістю. Можливо… Це прозвучить жорстоко, але важко зрадити того, хто своїми зрадами давно розірвав ваш зв’язок.

Я не знала, чи були у Анатолія інші жінки і не хотіла цього знати – хоча підозрювала, що отримала б ствердну відповідь. Та значення має зовсім інше. Він мене не кохав, але тримав поруч з собою, нав’язуючи свою власну варіацію норми – таку, якою він її бачив. І, що найбільш вражає, я сама погоджувалась, кивала, щоразу наступаючи собі на горло все з більшою і більшою силою. Принижувалась, відчувала шалене почуття провини, і все чому?

Конкретної відповіді на це питання у мене просто не було.

Та відчувати свободу у Греції, коли нас з Анатолієм розділяли сотні кілометрів, було зовсім не те, що на підльоті до Києва.

– Боїшся? – Роман накрив мою руку своєю.

Я здригнулась. Ледь стрималась, щоб не покрутити головою, аби переконатись, що нас з ним ніхто не бачить. Ця злодійкувата обережність, напевне, дратувала чоловіка, але я нічого не могла з собою зробити, не знала, як прибрати ці реакції тіла, що здавались майже природніми.

Звісно, ми приховували власні стосунки. Ці дні, найщасливіші в моєму житті, не хотілось довіряти нікому іншому, і не тільки тому, що про нас могли розповісти.

– Ні, все в порядку, – прошепотіла я. – Але я тут подумала… А що, як Анатолій захоче зняти тебе з фільму? Це такий шанс, а я просто позбавлю тебе його…

– Не захоче, – хитнув головою Роман. – Мене обирав Лісовський. Ти серйозно думаєш, що він довго слухатиме твого чоловіка, коли той вимагатиме змінити режисера на середині дороги? Ми відзняли уже десь двадцять відсотків фільму, якщо не тридцять, витратили купу грошей, місяць просиділи в Греції, а тепер змінюватимемо режисера? То Платон може просто позбутись свого «ділового партнера» та продовжувати оплачувати це самостійно.

– Ти настільки в цьому переконаний…

– Все буде добре, – Роман стиснув мою руку. – Олено… Я вже казав і повторю ще раз: я готовий на все, аби тільки звільнити тебе з його рук. Дозволь, я з ним поговорю.

– Ні, – я заперечно хитнула головою. – Це ті питання, які мають вирішувати двоє. Я все-таки… Завинила перед чоловіком, напевне.

Роман запитально вигнув брови. Здається, він не вважав, що я маю хоча б якусь провину. Та, побачивши, що я не поспішаю з відповіддю, чоловік не став ні на чому наполягати; він лише ласкаво погладив кісточки моїх пальців, а тоді відвернувся до вікна.

Літак пішов на приземлення.

Цього разу я не відчувала страху, що ми розіб’ємось; свідомість заполонили зовсім інші, не менш жахливі на мою думку перспективи. Фантазія малювала зустріч з Анатолієм геть не в райдужних відтінках.

Ми з Романом переплели пальці. На щастя, наші сидіння були розташовані так, що нас майже ніхто не бачив, і цей невинний жест, в якому я намагалась спиратись на тепло чоловіка, якого покохала, лишився непоміченим для всіх можливих свідків.

В динаміку звучали якісь слова, але я не могла зрозуміти їх зміст, хоч говорили англійською, яку я добре знала, і моєю рідною українською. Звуки просто пролітали повз свідомість. Єдине, що я справді змогла втямити – все в порядку, ми майже приземлились. Паніки в салоні не було.

Зрештою літак нарешті сів на землю. Люди підіймались зі своїх місць; я встала майже останньою, зрозумівши, що сховатись тут від неприємних перспектив не вдасться. Роман рушив слідом за мною, обережно торкаючись мого оголеного ліктя, і від цього простого, майже не інтимного жесту тілом розповсюджувались електричні імпульси. Мене тягнуло до нього, попри страх та почуття вини, що вже пробуджувались глибоко в душі.