Розділ сьомий

Погана погода все ніяк не хотіла наступати. За наступні півтора тижні було аж три дощових дні, які ми змогли витратити на зйомки; увесь інший час – гуляли, розважались і намагались насолоджуватись теплом, сонцем і свободою. Після важкої, але такої необхідної розмови з колегами я нарешті змогла хоча б частково розслабитись та жити на повну.

Анатолій дзвонив ще двічі, і обидві ці розмови виявились звично короткими. Нестандартним лишилось те, що ініціатором такого лаконічного спілкування вперше за роки спільного життя виявилась я сама. Контактувати з чоловіком не хотілось зовсім. Дистанціюватись від нього – єдине, чого я бажала.

Це позитивно впливало на гру. Поліна Лісовська, що була присутня на кількох зйомках, з захватом зазначила, що я стала зовсім іншою навіть у акторстві, не тільки у звичайному житті. Зміни в мені їй подобались, як і погляд, що раптом став відкритішим, вільнішим.

Я воскресала, і це було очевидно. Вперше за тривалий час могла похвалитись тим, що навіть знайшла друзів – бо Поліну мені шалено хотілось назвати подругою. Хай ми спілкувались небагато, зрештою, вона зайнята своїми справами заміжня жінка, але цього вистачало, аби я відчувала до неї душевне тепло. З членами знімальної групи теж вдалось зблизитись, хоч я все ще замало про себе знала.

Але найближчим мені став Роман. Я більше не намагалась втекти від нього і мінімізувати контакт з чоловіком. Ми багато спілкувались, гуляли разом, знаходили все більше спільного в наших поглядах на життя, в тому, як бачили майбутнє.

Ніколи і ні з ким я не мала такої душевної близькості. Так, я цілих десять років була заміжня, і що з того? Анатолій не знав, що найсолодша моя мрія – це прокидатись зранку та будити донечку, розчісувати її темні, як у мене, кучері та заплітати коси, а потім готувати смачний сніданок, щодня – інший. Не уявляв, які саме ролі я б хотіла зіграти. Не знав, які книги я люблю, які фільми мені подобаються, за винятком тих, що він сам мені нав’язав.

З Романом все було інакше. Він обирав походи до театру, а не неприємні світські раути, затишні куточки, а не пафосні ресторани. Знав про мистецтво знімання кіно, що його можна було слухати цілу вічність. Хоча, не важливо, про що розповідав Яровий. Його м’який спокійний голос огортав мене, і я щоразу ніби поверталась до самої себе, коли слухала Романа. Ставала справжньою, такою, як могла б бути, якби не вийшла заміж, дурне дівчисько.

Мені подобалось і те, як у нього проходили зйомки. Сьогодні у нас був перший день у приміщенні; Роман прийняв рішення, що сцени в готелі ми можемо записати просто тут, власне, у нашому ж готелі, треба тільки домовитись про відповідний номер. Адміністрація пішла нашим побажанням назустріч. Наскільки я знаю, тому чимало посприяли Лісовські.

Сцена, яку ми закінчили грати, вийшла драматичною; сукня, видана мені для неї, постраждала, і Роман скептично зазначив, коли ми вже закінчили зйомку:

– Добре, що це остання сцена з цією сукнею, а то довелось би купувати таку саму.

Справді, Василь перестарався, і тепер один рукав просто звисав на нитках.

– Не болить?

– Ні, – хитнула головою я, посміюючись. – Насправді, це було навіть весело.

– Дуже, – закотив очі Роман. – А раптом ти б впала? Треба поговорити з Василем, аби він мав міру в своїй імпровізації.

– Зате сцену зняли добре! – гмикнула я і вмостилась зручніше в кріслі. – Принеси ножиці, треба відстригти цей зайвий рукав. Я вже в себе перевдягнусь у щось нормальне…

Роман роззирнувся. В номері майже нікого не лишилось; грюкнув дверима оператор, що пішов останнім і забрав з собою камеру.

Ножиць не знайшлось. Яровий підійшов до мене ближче, аби допомогти хоча б обірвати той клятий рукав, і завмер, дивлячись на плече. Я не одразу зрозуміла, що не так, надто була захоплена тим, що серветкою стирала сценічний макіяж, але зрештою таки простежила за чоловічим поглядом.

Він дивився на моє плече – те саме, де красувався застарілий шрам.

– Що це таке? – спитав Роман стиха.

– Це? – я вигнула брови. – А, то я… Впала невдало.

– Впала? – його погляд потемнів. – Він тебе бив, так? Ні, чекай. Це опік?!

– Ні! – видихнула я, одразу зрозумівши, про якого такого «нього» йде мова. – Це випадковість! Я сама обпеклась…

– В такому місці? Під таким кутом?

Я хитнула головою. Згадувати той випадок не хотілось.

– Це було давно, – промовила я зрештою.

Роман сів на підлогу просто біля моїх ніг та поклав долоню мені на коліно.

– Олено, я все розумію, жінки часто виправдовують далеко не найкращих на світі людей. Та я волів би, щоб твоєму життю не загрожувала небезпека, розумієш? Я розумію, що не маю жодного права пхати свого носа у твоє особисте, але, якщо ти раптом захочеш поділитись, я хочу, аби ти знала: я поруч. Готовий вислухати і зрозуміти.

Я спочатку хотіла змовчати, відчайдушно намагаючись проковтнути спогади, які так і рвались на свободу, але зрештою не стрималась. Прошепотіла:

– Нікому і ніколи я про це не розповідала. Мені так соромно було… Та й, зрештою, я сама винна. Мала думати головою, перш ніж лізти.