Розділ шостий

Наступні кілька днів зйомок пролетіли так швидко, що я навіть не встигла зрозуміти, що саме відбувалось. Сонячна Греція захоплювала погодою, краєвидами, близькістю моря, і я, крокуючи для чергової сцени на межі водної гладі, відчуваючи, як теплі краплі торкаються босих ніг, а хвиля зрідка сягає аж до колін, ніби очищалась. Поступово, крок за кроком, мимоволі позбувалась впливу свого чоловіка. За тиждень я виявила, що останні дві доби взагалі не згадувала про Анатолія.

Він не дзвонив, не запитував, як справи. Я теж не мала звички телефонувати чоловікові, бо ж знала, що він завжди лютував через це, вважав, що я нав’язуюсь і ніяк не можу зрозуміти, що у нього нема стільки часу на порожні жіночі балачки. Чи було мені боляче від таких заяв? Ну, певне, це зовсім нікого не хвилювало.

А зараз я відчувала себе вільною. Хай навіть обмежувала себе і відмовлялась ходити по клубах та ресторанах, відвідувати екскурсії, більше часу проводила на території готелю, просто гуляючи сама. І вперто намагалась заперечувати той факт, що завмираю біля дверей до Романового номера.

Він виявився чудовим режисером, що якимось чином вмудрявся дуже швидко налаштовувати людей на потрібний лад. Для цього Романові не доводилось волати, ставити нас перед фактом, знущатись над кимось, як робили деякі інші режисери. Його спокійна усмішка всіх налаштовувала на потрібний лад, і навіть Василь починав балакати дещо менше, ніби режисерський спокій трохи вгамовував його бурхливу, холеричну натуру.

Я б з задоволенням проводила на знімальному майданчику ще більше часу, але, зранку вийшовши звично до команди, виявила, що у нас вихідний.

– Мусимо чекати дощу, – винувато розвів руками оператор. – Всі сонячні сцени вже повідзнімали. Тепер треба, щоб погода зіпсувалась, і будемо працювати інтенсивніше.

– Отакі вони, зйомки на свіжому повітрі, – закотив очі Василь. – Сподіваюсь, хмари будуть ще не скоро, бо у мене масштабні плани! Познайомився з однією кралею… вона з Іспанії, тут по роботі з якоюсь делегацією, не жінка – вогонь! Ні бельмеса англійською, про українську годі й говорити…

– То як ти з нею спілкуєшся? – здивувалась я. – Ти ж не знаєш іспанську мову. Чи вона постійно ходить з перекладачем?

– В нашому житті є мова більш важлива, аніж просто слова, – розреготався мій партнер по майданчику. – До речі, хочеш, я тебе теж познайомлю?..

– З ким? – я закотила очі. – З іспанкою?

– Олені твоя невербальна мова спілкування з палкими кралями не підійде, – підхопив оператор, підколюючи Василя.

– Ой, та ну тебе, – махнув рукою чоловік. – Та ні! Їх же там ціла делегація, я ж кажу! Є справжні іспанські мачо… М? Хочеш?

До того ми всі стояли досить розслаблено, а зараз я буквально відчула, як збоку повіяло холодом. Повернула голову – і з подивом для себе побачила Романа, який раптом примружився сердито і дивився на Василя чіпким, злим поглядом. Мить – і він відвернувся, перевів погляд на свої записи, взявся гортати папірці, ніби розшукуючи чергову сцену, над якою ми могли б попрацювати замість цього незапланованого вихідного, але погляд той я запам’ятала.

Що це було? Несхвалення? Ревнощі? Та, напевне, Яровому просто не близька така манера спілкування з людьми. Власне кажучи, мені також.

– Дякую, але не треба. Я заміжня, – слабко всміхнулась я, – і жодні іспанські мачо мене не цікавлять.

– Та ти ж весь час одна сидиш, – не вгавав Василь. – Скільки можна! А твій чоловік тобі не подзвонив навіть…

– Він поважає мій особистий простір.

Я знала, що брешу оточуючим і, напевне, самій собі. Коли Анатолію було щось потрібно, плювати він хотів на мій особистий простір. Але він знав, що я – вірна дружина, яка виконуватиме всі його накази, тож просто не витрачав свій дорогоцінний час на зайві перевірки.

Від того, як жорстко в голові прозвучала ця думка, мені стало не по собі. Куди ж поділась моя вдячність? Що я собі таке думаю взагалі, як можу таке говорити – та навіть просто прокручувати в голові! – стосовно людини, яку…

Яку що? Кохаю? Зараз це звучало б як ще більш лютий обман, аніж оті смішні слова про особистий простір. Здається, було очевидно, що мої почуття давно переплавились у щось відверто сумне і сповнене шаленої втоми.

– Ой, з такими поважателями, – закотив очі Василь. – Реально, ходімо! Раніше ти хоч з нашою Лісовською балакала, а тепер взагалі ні з ким!

– Я не хочу, – максимально твердо – принаймні, так мені здавалось, – відрізала я. – А Поліна мені не подруга, просто ми за спілкуванням швидше гаяли час до приїзду її чоловіка, от і розмовляли частіше.

– Але ж не можна так жити!

– Я живу так, як мені зручно, – відрізала я. – Василю, ти всього лиш мій партнер у кадрі. Пробач, але ти не маєш жодного права зазіхати на моє особисте життя.

– Слухай, навіть твоєму просто партнерові по кадру очевидно, що щось не так! – вибухнув чоловік. – Чекай! – я зробила крок назад, збираючись піти, але він притримав мене за зап’ясток, стиснув міцніше, ніж варто, не розрахувавши сили. – Це потім в роботу полізе, а мені треба нормальні зйомки! Ти що, нас соромишся? Чи як? Не подобаємось?..

– Досить, – голос Романа прозвучав несподівано твердо та сильно. – Василю, негайно відпусти Олену. Вона має повне право сама вирішувати, як їй жити. Ви колеги. І навіть якби були друзями чи ріднею, це все одно не давало б тобі жодного права на таку поведінку. Тож відпусти її руку та принеси свої вибачення. Негайно.