Розділ п'ятий

Греція зустріла сонцем. Коли ми вийшли з літака і вдихнули на повні груди гаряче літнє повітря, я відчула себе зовсім іншою людиною. Здавалось, яскраве проміння випалило з мене увесь сум і додало рішучості. Якщо ще в літаку я сумнівалась щодо того, що робити далі, і майже надумала брати зворотній квиток і забиратись подалі звідси, то зараз, подивившись на осяйних, задоволених людей, вирішила: я скористаюсь своїм шансом. Вдома мене все одно нічого хорошого не чекає, а зараз я принаймні повернусь до акторства.

Роман правий, мені це подобається, це надихає. За ті кілька секунд, що я дозволила собі провести в ролі, заглибившись в неї, я відчула більше позитивних емоцій, ніж за останні кілька років. Це про щось таки говорить!

Про те, що у мене біда з життям, так. Але і про те, що акторство здатне витягнути мене з цієї ями та подарувати крила.

Свої речі я забрала сама. Коли Роман підійшов, щоб допомогти, заперечно похитала головою.

– Я сама здатна впоратись зі своєю валізою. І прошу поважати мої особисті кордони.

Він відступив на півкроку, жартівливо підіймаючи руки вгору.

– Гаразд, гаразд. Але якщо ти все-таки довіришся мені, обіцяю, що я не вкраду твою валізу. І не збираюсь різати її на шматочки.

В його очах стрибали веселі іскорки, і мені раптом стало смішно. Не так, аби просто розтягнути губи в усмішці, ні, а настільки, що захотілось реготати, ніби мене хтось залоскотав. Я казала собі, що треба стриматись, але замість цього закинула голову назад і розреготалась, випускаючи на волю емоції, яким стільки часу не давала свободу. Сміх розлетівся аеропортом, і мені навіть стало соромно, але я не могла зупинитись.

Роман все-таки взяв у мене валізу, і я незчулась, як він підступив ближче, обійняв мене однією рукою за талію, і я, досміюючись, вперлась лобом чоловікові в плече. Його тіло випромінювало надзвичайне тепло, і мені здалось, ніби я стою біля такого собі сонця, купаюсь в його промінні, насолоджуюсь близькою присутністю не людини, а радше джерела енергії.

– Ну, – гмикнув Роман, коли я зрештою відсміялась, – бачу, тобі до смаку моє почуття гумору. Отже, і в іншому також поладнаємо.

– Не знаю, чи в тому є сенс.

– Нам разом довго працювати, хіба не так?

Це я теж планувала заперечувати, але в останній момент прикусила язик. Можна було ще відсторонитись і сказати, що я не бажаю грати жодну роль, а акторство не для мене, а тоді повернутись назад, до України, дивитись в розгнівані очі Анатолія.

Можна… лишитись.

Я раптом усвідомила, що чоловік, штовхаючи мене до цієї ролі, зробив ведмежу послугу. Я не хотіла погоджуватись не тому, що мені самій ця роль не потрібна. Якби ж то! Я хотіла грати, відчувала в собі велетенську потребу повернутись на знімальний майданчик і знову розучувати тексти, зображати на сцені ту, ким я не є, і водночас звільнятись від цього тягаря – відчуття неспроможності бути інакшою. Проте Анатолій, підштовхуючи мене до цього рішення, силою змушуючи брати участь, вклав мені у свідомість дивну відразу до творчості. Відчуття були такі, ніби він вдерся на мою територію, як би я старанно її не оберігала, і просто все забруднив, сплюндрував своїм чи то дозволом, чи то наказом.

Неприємно, так. Правда. Але, можливо, це зайве підтвердження того, що Поліна цілком права? Мій чоловік мене не кохає. Його дії спрямовані на те, щоб зробити з мене когось… Для нього зручного. Чи є там місце справжній Олені? О, велике питання.

– Так, – зрештою промовила я. – Довго. Я все ще сумніваюсь в тому, що мені справедливо дали головну роль, але ким я буду, якщо принаймні не спробую, правда?

– Радий чути ці слова, – кивнув Роман. – Бачу, Олено, політ разом з Поліною позитивно на тебе вплинув.

Я кинула швидкий погляд на Лісовську, що якраз щось пояснювала своєму сину, і посміхнулась. Поліна була така осяйна, повна життєвої енергії, що нею неможливо було не замилуватись. Дивовижна жінка, що випромінювала свою силу та заряджала нею всіх довкола, і мене в тому числі. Хотілось підступити ближче, аби купатись в промінні її енергії.

Вона сказала, що Анатолій підім’яв мене під себе, намагаючись зробити зручну, принизити, викувати такою, як йому забажається, і ці слова вперше не викликали у мене такого гнівливого заперечення, як раніше, коли вони звучали з вуст інших людей. Я навіть спіймала себе на думці, що вона може бути цілком права. Тож, можливо, мені варто задуматись над цим і спробувати діяти не так, як він хоче?

Відмовитись від ролі? Адже це Толік мене сюди запхав, він наполіг на тому, що тут моє місце… Але мені подобалось грати в кіно, аж доки я не прийняла рішення присвятити всю себе сім’ї. Головне, я була впевнена, що це рішення належало мені одній, рівно до цієї миті, коли задумалась раптом: а чи не натякнув мені Анатолій, що я могла б більше часу проводити з сім’єю?..

Ні, якщо я зараз полечу назад, я не просто порушу Анатоліїв наказ, я втрачу останній свій шанс на самореалізацію. Досить. Одного разу після успіху я вже сказала, що мені нічого не потрібно, і це не подарувало мені анітрохи щастя. Цього разу все має бути інакше.

– Так, – кивнула я, – справді, Поліна… Чудова жінка, і поруч з нею я задаю собі більше питань, ніж зазвичай, ніби порівнюю, як воно могло би бути і як є в моєму випадку. Порівняння, на жаль, щоразу не на мою користь… Романе, можу я про дещо попросити?