Розділ четвертий

Востаннє за кордоном я була кілька років тому. Анатолій не надто полюбляв кудись мене возити, він неодноразово повторював, що я стаю надто розгубленою дівчинкою, опиняючись за межами свого дому. Можливо, я почувалась зовсім не так, як він говорив, та…

Мій чоловік зазвичай повторював, що йому краще знати. Зрештою, він за мене відповідає і робить все можливе, аби мені було добре.

Я кивала. Раз за разом погоджувалась з цими словами, бо, зрештою, вважала, що він певною мірою правий. Він взяв на себе такий тягар, яким, власне, зараз я була, та ніс його з тим достоїнством, з яким міг – то ж хто я така, аби не дозволяти чоловікові про мене дбати?

Хай навіть я не завжди згодна з методами і мене не все влаштовує. Я повинна бути достатньо терплячою та усвідомлювати, що Анатолієві теж в мені не все подобається.

Ці слова він сказав мені на прощання, залишаючи в аеропорту, та поїхав. Не чекав, доки я пройду реєстрацію, сяду на літак. Зрештою, я доросла жінка, повинна вміти справлятись з такими задачами самотужки, хай навіть у мене з орієнтуванням на місцевості проблеми.

Я не знайшла нічого кращого, окрім як топтатись коло знімальної групи, і навіть не зрозуміла, коли до мене встиг наблизитись Роман. Я робила все можливе, аби не показуватись йому на очі, поки була поруч з чоловіком, а тепер здригнулась, відчувши, як гаряча чоловіча рука лягає мені на плече. Він стояв так близько, ніби не було жодних заборон, жодних обмежень…

– Радий, що ти погодилась приїхати на зйомки, – посміхнувся Яровий. – А то мені здавалось після того, як ти втекла, що шансів дочекатись твого повернення зовсім немає. Подумав ще, от ідіот, налякав дівчину, і хто тепер у мене гратиме головну роль?

Я кашлянула. Він так природньо перейшов на «ти», що у мене не було жодного шансу повернутись назад у поле формального спілкування. Та тут в принципі всі так одне до одного звертались, тож я вирішила підкоритись і не прагнути виділитись серед інших.

– Насправді… З мене така собі виконавиця головної ролі, – хитнула головою я. – Мій акторський досвід не надто великий і давній при цьому.

– Ти себе недооцінюєш.

– Ні, навпаки. Це ти переоцінюєш мене, – спробувала заперечити я. – В мені нема зовсім нічого особливого, просто…

– Хто тобі таке сказав?

Я завмерла.

– Тобто?

– Хто тобі сказав таку дурницю? – повторив своє питання Роман. – Що в тобі нема нічого особливого? Ти молода приваблива жінка, талановита акторка, яка дуже швидко увійшла в роль. А розповідаєш мені про себе, так наче ти сіра миша, в якої в житті жодного досягнення не було, окрім виходу заміж. Твій чоловік – варвар, що розтоптав твою самооцінку.

– Давай не будемо про це, – я опустила очі. – Я тут тільки завдяки Анатолієві, якби він мене не вмовив взяти участь в кастингу, а потім не вговорив ще й погодитись на роль, я б ніколи…

– Так, ти б ніколи не дозволила своєму потенціалові розкритись. Я зрозумів, – кивнув Роман. – Проте я бачив, як ти граєш, і впевнений: щоб людину з таким талантом довести до подібного стану, її близьким та рідним треба дуже сильно постаратись, ламаючи її.

– Ти нічого не знаєш!

– Кажу лише те, що бачу.

Його слова звучали жорстоко, а найгірше, що правдиво. Я справді відчувала себе так, мов хтось довго та старанно обламував мені крила. Що вже тепер плакати за минулим, маємо те, що маємо, але як же мені хотілось все-таки розквітнути, відкинути геть всі перешкоди!

Я не могла.

Моя сім’я стала моєю ж кліткою, і важко заперечувати очевидне.

– Мій чоловік підтримує мене, – прошепотіла я все-таки з надзвичайною впертістю. – Якби не він, у мене б нічого не було.

Роман проігнорував ці слова, тільки якось по-особливому подивився на мене. Чи то засуджував, чи намагався зрозуміти, як все це працює в моїй голові… Його погляд видався таким втомленим, що мене пробрало аж до кісток.

Та я все одно просто відвернулась. Він не має жодного права засуджувати мене, хай там що собі надумав.

Прийшов час розбиратись з багажем, реєструватись на рейс, і я розгубилась, не знаючи, що мені робити. А коли Роман підхопив мою валізу, взагалі перелякалась, розгубилась цілковито і вражено спитала:

– Що ти робиш?

– Допомагаю тобі, – промовив Роман, – вона ж важка.

– Ні! – різко хитнула головою я. – Зовсім не важка, що ти таке кажеш… Звичайна нормальна валіза. Я ж не хвора, я здатна це носити! Тим паче, там є коліщатка… Анатолій подбав про мене.

– Олено, – він геть спохмурнів, – ти носиш важке або катаєш його на коліщатках і кажеш, що так він про тебе подбав?

– Мені здається, – підібралась я, – чоловік, що поважає право жінки на самостійність – це нормально і навіть добре. Ми… Маємо рівні права.

Роман втомлено зітхнув.

– Рівність прав не в тому, щоб носити важку валізу і самій собі відкривати двері, Олено – хоча, якщо комусь так подобається, людина може і так робити. Рівність в абсолютній, безвідмовній повазі та визнанні права жінки чи чоловіка на вибір… В межах закону, ясна річ. В рівній зарплатні, у відповідних умовах роботи, у відсутності сексуалізації колеги… Багато в чому. Не в тому, щоб ти тягала важке, якщо комусь іншому легше це зробити і приємно допомогти.