Розділ третій

Додому я поїхала сама. Останнім часом я майже не пересувалась містом самотужки, Анатолій вважав, що нема мені чого робити в громадському транспорті, та зараз захотілось зробити ковток звичайного людського життя, подивитись, як це воно – просто блукати містом і не відчувати себе людиною з іншої планети. Не дивитись на інших через затемнене вікно автомобіля.

До нашого з Анатолієм дому було досить далеко, добиратись доведеться з пересадками, тож на півдорозі я дозволила собі зайти до парку, відпочити. Взяла пляшку води в найближчому кіоску і повільно рушила вузькими доріжками, зрідка роблячи маленький ковток, аби втамувати спрагу.

Довго насолоджуватись тишею не вдалося. Здавалось, хвилину тому дорога була абсолютно пуста, аж раптом нізвідки вискочило двоє хлопчаків на самокатах. Один з них, маневруючи, проскочив мимо мене, а інший з диким лементом врізався в ліве стегно, впав і заплакав. Воду я в руці не втримала, і вся вона виплеснулась просто мені на груди.

За мить звідкись з кущів вискочила перелякана жінка.

– Васильку, Ігоре, ну я ж просила бути обережними! – запричитала вона. – Прошу пробачення, сини такі неслухняні…

– Та все добре, – запевнила я її, допомагаючи одному з хлопчиків піднятись. – Це ж діти…

– Василю! – гримнула мама на того, що впав. – Негайно вибачись перед тітонькою, ти її боляче вдарив! Йой, ви ще й водою облились…

– Все в порядку, кажу ж! – видихнула я. – Не сваріться на нього, – Василько якраз розтирав сльози долоньками по обличчю і явно потребував чогось іншого, аніж суворий материнський тон. – Дитина злякалась… Васильку, чуєш, все в порядку? Ну?

Я обережно підняла його самокат. Малий виразно шморгнув носом, а за свій транспортний засіб вчепився так, ніби це було рятівне коло.

– Дякую, дякую за розуміння, – жінка роззирнулась і, побачивши, що другий хлопчик уже кудись полетів, вигукнула: – Ігоре, обережним будь! Василю… Ох, – вона зрозуміла: дитина на місці ще хвилину не встоїть. – Біжи, доганяй брата… У вас вся сукня мокра, давайте я вам серветку дам.

– Буду дуже вдячна, – кивнула я. У мене в сумці не було нічого, чим можна було зменшити масштаб катастрофи.

Звісно, на вулиці досить спекотно, літо, проте моя тонка сукня, просякнута водою, так відверто облипала тіло, що доки я не просушусь хоч трошки, людям краще на очі не потрапляти. Дарма я її надягла, вона занадто відверта, що б там не казав Анатолій.

– Ще раз пробачте, – торохкотіла жінка, така ж швидка та нестримна, як і її малюки. – Це просто жах якийсь з тими дітьми, ані секунди спокою. То когось зіб’ють, то ще накоять лиха. У вас тепер, напевне, синець буде!

Напевне, бо стегно таки сильно боліло.

– Дурниці, – махнула рукою я. – Це ж діти. Я б багато чого віддала, аби в мене було два таких бешкетники. Вам дуже пощастило…

– Та яке там! Ігоре! – вона знов перейшла на крик. – Не дай боже ти виїдеш на дорогу, я тобі особисто голову відірву! Там же машини! Знаєте, – жінка перевела на мене погляд, заговорила трошки тихіше, переводячи подих, – діти – то квіти життя, але вони такі тільки на чужій клумбі. Я своїх, звісно, люблю, але я вже так замучилась. Як не прогулянка – то справжній кошмар.

– Дуже активні? Сподіваюсь, ви зможете дати їм раду.

– Ага, – закивала незнайомка. – Ось, тримайте серветки! А то я знов забулась.

На жаль, це вже нічим не могло допомогти моєму зовнішньому вигляду. Сукня прилипла до тіла, і я могла хіба що витерти краплі води з грудей та порадіти, що на мені зараз білизна з гладкої міцної тканини, а не мереживна чи напівпрозора. Бо було б зовсім все погано.

– Давайте ще ось тут з рукавом допоможу, – взялась витирати мене жінка. – І ще ось тут, – вона тернула серветкою по спідниці моєї сукні, а тоді нарешті подивилась на мене саму і скрикнула від подиву. – Це ви?!

– Вибачте? – я напружилась. – Ми знайомі? Я вас не пам’ятаю…

– Йой, ні-ні-ні, – захитала головою жінка. – Ви мене не знаєте, ми ніколи не бачились! Але ж ви Олена Кругленко?

– Я? Так…

– Акторка з того фільму? Три долі на піску?

Мені лишалось тільки кивнути – бо це справді була я.

– Вау! – захоплено вигукнула моя випадкова співрозмовниця. – Я той фільм обожнюю! Він такий глибокий… Ви там так круто зіграли! А чому зараз не граєте? Ой, а можна автограф?

– Та я…

– Дякую! – вона миттю підсунула мені блокнот і ручку. – Напишіть, будь ласка, для Лілі від Олени Кругленко, піщаної зірки…

Я підкорилась. Ліля випромінювала стільки енергії, що пручатись їй здавалось неможливим, залишалось тільки кивати та робити вигляд, ніби все в повному порядку. Я знітилась трохи, але зрештою витиснула з себе подобу усмішки та навіть нібито розслабилась, хоча насправді – була мов той заведений механізм.

– Можливо, ви все-таки гратимете знов? – з надією глянула на мене Ліля.

– Знаєте, навряд, – я заперечно хитнула головою. – У мене зараз сім’я в пріоритеті.

– Діти, так? От ці малі спиногризи! Я як своїх народила, то все закинула, все, що мала, – заторохкотіла вона, не звертаючи увагу на те, як я стрімко спохмурніла. – Жах просто якийсь. Шкода, шкода! У вас такий талант, Олено! Але діти того варті, все-таки, то ж наша частинка! Я щось не те сказала?