15.2

   — Поки незрозуміло. Війна в сусідній імперії дуже заважає. У нас і так резервників одиниці, а там їх почали винищувати, мов навіжені. Ми намагаємося домовитися, щоб хоча б когось переправили до нас.

   — Мені поки залишатися на місці?

   — Так. Вичікуємо. І продовжуємо послаблювати захист міста.

   Подальші події пролітали з неймовірною швидкістю, ніби свідомість намагалася втекти від деталей. У деякі моменти я бачила Аарона. Притискалася до нього, обіймала за шию, ледве стримуючи бажання поцілувати — якоритися за щось живе, тепле, справжнє, щоб не загубитися серед цього жаху.

   І знову ми стали свідками зустрічі Матіаса з відступником — точніше, відступницею.

   — Де подівся…? — він на мить зам’явся. — Я до нього звик, а от ім’я так і не дізнався.

   — Сонмара. Як і більшість наших, загинула. Та справу продовжуємо. Останнє, що встигла передати Найра, — у місто прямує резервниця. У тебе п’ять років на підготовку й її виявлення. Ми задоволені твоєю роботою: мисливців майже усунуто звідусіль. Можеш переходити до остаточного знищення.

   — Мені заважає одне дівчисько, — холодно відповів лікар. — Вона надто старанно лікує мисливців. Її дідугана я вже загнав у могилу, але з цією буде складніше.

   Я мимоволі поглянула на Мію. Вона напружено слухала, безпорадно тулячись до свого нареченого. Ліам ніжно гладив її по спині, намагаючись заспокоїти.

   — Не відволікайся, — різко обірвала жінка. — Зосередься на резервниці.

   — Зрозумів. Як загинула Сонмара?

   — Через війну в Кровені. Маги розуму загинули одночасно, і якимось чином це зачепило й наших. Вони саме були з ними на зв’язку. Найра намагалася їх відключити й частково прийняла удар на себе. А через спробу зазирнути далі власних можливостей — остаточно перегоріла.

   — То ви… з’їли залишки її величі? — з відразою запитав Матіас.

   — Ти став надто людяним за ці роки в місті, — прохрипіла жінка жорстко. — Подивлюся на тебе, коли ти нарешті станеш відступником.

   Вона зробила паузу.

   — Мені час. Готуйся до зустрічі.

   Матіас оселився в будинку, яким завідувала прийомна донька Боіра Амара — одного з колишніх мисливців, Ліст. У лікарні фактично вже не було потреби, тож це рішення виглядало цілком виправданим. До того ж у сусідньому селищі він позбувся ще одного лікаря — зайві очі лише заважали. Новий статус відкривав ідеальну можливість для «відряджень».

З часом хазяйка дому почала хворіти й долучила до справи молодшого брата. Хлопчисько був надто малий і наївний, загрози не становив. Хоча почав обережно натякати, що за регламентом у головного лікаря має бути помічник — інакше можуть виникнути проблеми з пацієнтами. Довелося подати офіційне прохання до мерії.

   Перше знайомство з помічницею. Точніше — зі мною.

   Від неї віяло чимось тривожним: підозра, невпевненість, надто правильні рухи. Інтуїція свербіла. Потрібно зв’язатися з нашими — хай перевірять цю травницю з неймовірним досвідом і занадто гучними регаліями. Щось підказувало: це вона. Резервниця. Але доказів не було. Спостереження нічого не дало. Довелося перейти до вивчень її зіль.

   Останньою надією стало переформатування цієї дурепи Габі — нехай шпигує за подругою.

   Знову зустріч з відступницею. Вона передала знайому мені посилку просто в руки лікарю.

   — Сподіваюся, це спровокує її втекти з міста. Якщо так — ми нарешті її дочекалися.

   — Я впевнений, зволікати не можна. Мисливці відновлюються надто швидко, — чоловік з цікавістю зазирнув у коробку. — Якась нісенітниця.

    — Для тебе — нісенітниця. А її ледь не випив один егоїстичний мисливець.

   — О… — він всміхнувся. — То вона знайома з такими стосунками? Тоді зрозуміло, чому так легко повелася на наступного. Жертви завжди мислять однаково. І ніколи не розумнішають.

   — Сподіваймося. Але підготуй свою зграю. Якщо сама не побіжить — змусимо її довіритися тобі.

***

   Після цієї розмови ми знову опинилися в кімнаті наших друзів, поруч із каміном. Полум’я тихо потріскувало, ніби намагалося приховати смуток, що завис у повітрі.

   — Подальшу історію ви знаєте. Уже зі свого досвіду, — тихо, майже шепотом промовила розумниця.

   — Тобто вони так і не були впевнені, правильно мене вирахували чи ні? — запитала я.

   — Так. Ти чудово приховувалася, та й була під захистом. Хто ж міг уявити, що ти знайдеш своє істинне кохання? Коли Ноа почав здогадуватися про твої почуття, він дуже занепокоївся. Хоча для мене це не стало проблемою. Я, навпаки, радію, коли історії нарешті завершуються щастям.

   — Для тебе це ніби прожиті історії зі щасливим кінцем, — задумливо мовила Мія.

   Руна з м’якою цікавістю поглянула на неї.

   — Ти нагадуєш мені одну мою близьку подругу. Вона теж маг душі.

   Темний ніжно торкнувся її плеча, і Руна, прикривши очі, усміхнулася — так тепло й спокійно, ніби в цю мить не існувало нічого, крім цього дотику.

   — Щось ми засиділися… — промовила вона. — Уже час відпочивати.

   Я все ще перебувала під враженням від побаченого. Дивилася на розумницю й думала, як вона здатна жити з усім цим тягарем.

   — Не дивуйся, — м’яко сказала вона. — Найважче було лише на початку, коли я вчилася це контролювати. А зараз я й половини не переглядаю. Помічники роблять усе за мене, залишаючи лише необхідне. Карт теж навчається користуватися ними, щоб не пропускати крізь себе весь біль.

   Аарон підвівся з дивана й, не випускаючи мене з рук, обережно поніс до коридору, ніби я була чимось безцінним і крихким.

   — Нам і справді час, — прошепотів він. — У вас ще буде нагода поспілкуватися. А сьогодні… сьогодні я хочу бути лише з тобою.

   Лише тепер я усвідомила, наскільки він був напружений і виснажений після перегляду свідомості лікаря. Більшість тих, кого ми бачили, загинули. І він знав їх. Втрата ще жила в ньому.