15.1

   — Так от. — привернула до себе увагу розумниця. — Я зараз підлаштуюся під вас, і мої помічники почнуть демонструвати вам спогади. Ви бачитимете все чужими очима.

   Я уважно спостерігала за нею, але в якийсь момент кімната навколо ніби здригнулася й стала прозорою — ми опинилися в якомусь засніженому лісі.

   — Ви зараз у центрі моєї свідомості. А це — мої помічники.

   Розумниця вказала рукою на велику кількість дрібних павуків, які метушилися, розносячи клапті павутиння.

   — А що вони роблять? — не витримала я, роздивляючись організовану роботу малечі.

   — Тебе тільки це цікавить? — якось невпевнено запитав Ліам. — А те, що навколо нас така кількість павуків, тебе не бентежить?

   — Таку крихітку мені вже підсиляли, а от їхня функція — це цікаво.

   Розумниця розсміялася, спостерігаючи за нами, і простягла руку одному з павучків.

   — Це помічники. Вони наводять лад у моїй свідомості й тримають її в порядку. Є ще шпигуни й захисники — їхні функції інші. На тобі, Амаліє, був захисник, а от Матіасу я підсилила шпигуна. Він витяг необхідну інформацію, розмножився й «заразив» інших навколо себе — ті повторили його завдання. Таким чином нікого не треба допитувати, ні з ким домовлятися. Навіть імператор вирішив, що так робота проходить ефективніше й мінімізує втрати особистого війська.

   — Тобто самі по собі вони не шкодять? — Ліам ніяк не міг заспокоїтися.

   — Ніколи б не подумала, що в тебе арахнофобія, — здивовано запитала я.

   — Та не те щоб фобія… просто неприємні вони мені.

   — Хочеш, вилікую тебе від цього? — запитала розумниця, уважно спостерігаючи за мисливцем.

   — А давай, — неочікувано погодився Ліам.

   Розумниця прикрила очі — перед тим вони почали світитися, — зробила кілька пасів рукою, ніби витягуючи невидиму павутину, й знову подивилася на мисливця з легкою посмішкою. Ліам здивовано озирнувся.

   — Уявляєте, більше немає цієї неприязні.

Неймовірні здібності.

   — Дякую. А на твоє питання, Амалія, відповім так: мої помічники виймають із цілісної свідомості Матіаса інформацію, яка вам не потрібна. Таку, як жінки, криваві ритуали, убивства. Цілісну картину ви побачите, але без деяких подробиць.

   Коли навколо мене почала з'являтися картинка, я тільки міцніше притиснулася до Аарона, щоб відчувати захист від нього.

***

   Навколо розгорнулося місто Кабарон, і я не одразу його впізнала. Коли сюди прибув Матіас, воно було живим, яскравим, повним галасу й неймовірної кількості дітей. Лише тепер я усвідомила, що майже не бачила в місті малечі. Їх можна було перелічити по пальцях.

   Чоловік привітно посміхнувся охоронцям міста й повідомив, що йому потрібен лікар, адже він тепер буде його помічником. Хлопчиська, який пробігав поруч, охоронці попросили провести його до місцевої лікарні.

Виявляється, вона тут колись була. Я здивувалася.

   — Привіт, я Матіас Крент, майбутній помічник вашого лікаря. Як у вас тут? Багато хворих? — роблячи вигляд привітності, почав розмову покидьок.

   — Ні, не дуже. У нас тут переважно живуть мисливці, а вони, як розумієте, рідко хворіють і, до того ж, непогані лікарі в лікарні, — весело відповів хлопець.

   — А твій батько мисливець?

   — Так, один із найкращих, — гордо відповів хлопець. — От ми й прийшли.

   — Дякую тобі за допомогу, — так само весело відповів чоловік і зайшов у будівлю.

   В адміністрації його приїзду щиро зраділи. Пояснили, що колишній помічник переїхав з родиною в інше місто, познайомили з персоналом, провели невеличку екскурсію та порекомендували заїжджий двір на перший час — поки він не освоїться й не знайде щось краще.

   Я навіть здивувалася, що ми це переглядаємо. Нічого важливого я в цьому не бачила. І щойно подумала про це, як…

   Серед ночі чоловік вийшов за межі міста. Кількома словами перекинувся з охоронцями на посту — ті надали йому коня і ніби перестали його помічати. Він пройшовся вздовж стін, перевіряючи захист, створений колись проти відступників і відлюдників. Спробував уплести власну магію, але не впорався. Сів верхи й рушив у бік лісу.

   — Якого біса так довго? Це ж не літо, щоб тебе тут чекати, — роздратовано зустрів Матіаса якийсь чоловік у темному плащі. — Що вдалося дізнатися?

   — Привіт. І припини нити — хто-хто, а ти тут точно не змерз, — відповів лікар, зіскочивши з коня. — Поки нічого цікавого. Головного лікаря не було на місці — виїхав у справах. Захист на стінах досі достатньо міцний. Доведеться насичувати його отруйною кров’ю.

   — Зрозумів.

   — Слухай, ви впевнені, що це місто підходить? Воно добре захищене, та й мисливці, яких я зустрічав, вправні й гідні.

   — Не став дурних запитань. Це тебе не обходить. Твоя задача — зжити лікаря. Не поспішаючи. Повільно. Жертва прибуде сюди через п’ять років. До того часу ти маєш стати хорошим і поважним лікарем. Зрозумів?

   — Та куди мені не зрозуміти. Вважатиму це відпусткою.

   Чорна, посохла рука визирнула з-під плаща й ледь сіпнулася. Лікаря ніби підкосило — він не встояв і впав на одне коліно. Торкнувся обличчя: по щоці текла кров. З-під плаща почулося роздратоване гарчання.

   — Ми вже втратили два життя. Ті, кого бачить наша Сонмара, або ще не народилися, або занадто далеко від Кабарона. Зрозумій — це місто найкраще для знищення. Саме тут відкриється дорога до сусідньої імперії Кровен.

   — Не нервуй так. Я зрозумів, що Найра дала наказ. А якщо вона бачить — тут не посперечаєшся, — чоловік підвівся з коліна. — Неймовірна здібність… шкода лише, що не більше ніж на п’ять років уперед.

   — Вона намагалася зазирнути далі, але фізичне тіло й розум починають руйнуватися. Відступницею ж вона стати не може — відьми не спроможні вбити своє кохання. Отакий жарт долі, — він завмер, прислухаючись до чогось. — Гаразд, іди. Побачимося через кілька років. Поки що мені тут нічого робити.