12.3

   Матіас помітив, що я опритомніла, й обережно допоміг сісти.

   — Ну вибач, — промовив він м’яко. — Ми злякалися, що той темний тебе знищить.

   — То… це він мене випивав?

   — Звісно. Ми ж тебе рятуємо.

   — Мені холодно…

   — Зараз знайду ковдру, стане тепліше, — він відвернувся, нишпорячи в речах. — Ідіот… залишилося пів дня, а потім будеш їсти досхочу.

   — Я не винен, — озвався незнайомець. — Ситуація вийшла з-під контролю.

   — Ти розумієш, що я зараз майже на нулі? — різко відповів Матіас. — Знаєш, скільки довелося вливати, щоб оновити її ставлення до нас?

   — Я ж кажу — не винен. Не можу зрозуміти, як вони пробилися, — він не зводив із мене погляду.

   — А та стерво, що прибула з перевіркою, — ще й життя, — сказав Матіас, огортаючи мене ковдрою.

   — Може, краще було б її забрати? Судячи з відстані, там сили неймовірні.

   — Не вийшло б. Вона ще й розум. І значно здібніша за мене.

   — Чого ж тоді не стала відступницею?

   — Бо життя.

   — Це ж треба таке знущання… і вбити хочеться, а не можеш, — з усмішкою кинув незнайомець.

   — Чомусь я впевнений, що ця може все, — задумливо мовив Матіас. — Коли я з нею спілкувався, вона показала життя в повній мірі. Але водночас я відчував холод, як від темних.

   — Може, це через того темного, що був із нею?

   — Я теж так подумав. Через це й вигнав його. Але ні… смерть була в ній самій.

   — Тоді все зрозуміло. Що там наша резервниця? Не сильно я її?

   — До прибуття відновиться.

   — Ну добре. Тоді я трохи відпочину.

   Я знову вирішила подрімати. Не могла зрозуміти, звідки в мене така слабкість. Спробувала перевірити потік власної магії — і знайшла витік.

   Якогось біса я закріпила його на пробиття захисту. Потік був настільки слабкий, що ніхто з моїх захисників його не помітив. А тепер він бив фонтаном над захистом — мов маяк для всіх, хто захоче скуштувати резервницю.

   Я намагалася пригадати, навіщо зробила таку дурість. Жодної думки. Порожнеча.

   Хоча… якщо я на таке зважилася, то, можливо, ті, хто поруч зі мною, — зовсім не мої захисники. Нічого не розумію. Але якщо це було для брата… тоді краще залишити все як є.

   Карета зупинилася глибокої ночі десь у гущавині лісу. Матіас попросив мене вийти. Ні доріг, ні будинків — узагалі нічого. Незнайомець виніс щось із карети, відійшов на дозволену відстань — і вона спалахнула.

   Я з цікавістю спостерігала, але Матіас узяв мене під руку й повів ще глибше в ліс.

   У якийсь момент відчула пронизливий холод. Навіть ковдра не допомагала. Холод ставав усе гострішим, серце почало битися через раз.

   — Доведеться проводити ритуал тут. Якщо зайдемо далі — вона може померти, — промовив лікар, обіймаючи мене за плечі й майже тягнучи силоміць.

   — Давай ще трохи, — відповів хтось у темряві.

Коли в очах почало темніти й я перестала розбирати дорогу, Матіас посадив мене перепочити. Маг кудись зник.

   З того боку, куди ми прямували, почулися голоси. Вони наближалися. Я подивилася на Матіаса — він радісно всміхався. Люди, що підійшли, спершу поглянули на мене. Всі — в довгих балахонах із накинутими капюшонами. Облич не видно, але я чітко відчувала — серед них є і чоловіки, і жінки.

   Вони розійшлися навколо й почали зачищати територію. Я лише спостерігала. Поступово вимальовувалося ідеальне коло. Я — в центрі.

Усе виглядало, як дивний сон. Нереальний. Відсторонений.

   Матіас сидів поруч, але раптом почав кашляти. На нього ніхто не звертав уваги. Я дістала воду зі своєї валізи й подала йому. Кашель не зупинився. Він ледве стримувався, підвівся.

   — Не нервуй… я зараз повернусь, — хрипко сказав і відійшов.

   Поруч із ним мені було спокійніше. Без нього — порожньо.

   До мене підійшла жінка й запропонувала сісти на камінь у центрі кола. Матіас усе не повертався.

   — Не хвилюйся так. Він скоро підійде й буде тебе підтримувати, — дуже доброзичливо мовила вона.

   Я підняла на неї очі. Вони були чорні й холодні. Наче мертві. Лише десь глибоко відчувалося життя — чуже, змучене, не її.

   — Ви… відступниця? — слова важко виходили зривалися з вуст.

   — Наол, ти пив життя?! — різко звернулася жінка до мого провідника.

   — Вона вже мала відновитися, — підійшов маг і заглянув мені просто в очі.

   — Що тобі було незрозуміло, коли заборонили пити?! — жінка була настільки роздратована, що в якийсь момент її досі відносно прийнятне обличчя ніби висохло. Шкіра стягнулася, оголивши кістки. Руки стали такими ж — худі, сірі, з подовженими кігтями.

   Мене затрусило від самого вигляду цієї істоти.

   — Не лякай її, — різко обірвали жінку. Вона відвернулася, ховаючи справжню сутність. — Де ходить цей ледар? Вона починає скидати вплив. Тут щось не так. Де Крент?

   Кілька чоловіків швидко підійшли — і так само швидко зникли в лісі. А я вже зовсім не могла заспокоїтися.

   Наол підняв із землі ковдру й накинув мені на плечі, але це не допомогло. Спогади накочували хвилями: напад зграї Уве, нові знайомства, Аарон, поранення Габі…  Сподіваюся, їй встигли допомогти. Як я могла все це забути? Нічого не розумію.

   — Можливо, це й на краще. Не доведеться мучити, — крикнув хтось. — Кладіть на жертовний камінь.

   До мене підскочили, схопили за руки й потягли вперед. Хотіла покликати Матіаса — але в ту ж мить зрозуміла, що це марно. Паніка накрила з головою. Я не могла захиститися.

Невже все ж таки помру?

   — Ти сама винна, що ми так поспішаємо, — прогарчала жінка. — Якби не притягла з собою перевірку, ти б і не відчула всього цього жаху. А так… — вона посміхнулася. — Мені навіть подобається.

   Вона прив’язувала мої зап’ястки. Різкий рух — і біль прорізав руки. Я схлипнула. Її це лише розвеселило.

   — З Крентом щось відбувається. Прискорюйтесь, — підійшов ближче наш провідник.