12.2

   — Хороша моя, не використовуй магію, благаю, — тихо мовив лікар. — Ти не уявляєш, як довго ми тебе вистежували. А тепер навіть скуштувати таку рідкість не в змозі. Труїти тебе ніхто не буде — для ритуалу ти маєш бути спокійна й чиста. Тож, будь ласка, їж.

   — Вибачте… — вирвалося в мене. І чомусь захотілося запевнити їх, що такого більше не повториться.

   Скоріше за все, Матіас уже підлаштовує мене під себе. Ще трохи — і я добровільно піду на жертовний камінь.

   — Ви ж не маг душі? — запитала я, уважно стежачи за реакцією.

   — З чого такі припущення?

   — Душа, як і життя, прагне допомагати. А ви в лікарні перебирали пацієнтами. Вас зовсім не бентежило, що хтось потребував лікування більше.

   Він усміхнувся майже з повагою.

   — Ти все ж не дурна. Тож відповім: так, я маг розуму. Хоча досі не розумію, як ти від мене приховувалася.

   — Темні намистини. Я постійно їх використовувала. А ви, певно, не найсильніший маг, якщо їх не відчули.

   — Ти маєш рацію. Не сильний, на жаль. Якби був — мене б ініціювали у відступники. А так довелося виконувати іншу роботу.

   Я повільно видихнула.

   — Ви спеціально знищували й послаблювали мисливців?

   — Ти вже помітила, що вони — єдині, хто міг стати на захист. Магів тут майже немає. А підселення смерті здатні відчути лише такі, як ти… і вилікувати теж.

   Він примружився.

   — І уяви, як нам на руку те, що у цій імперії ви — резервники, а не повноцінні маги життя.

   Я слухала його уважно, навіть із цікавістю, спокійно снідала. Незнайомець передав ще й чай. Відчуття було таке, ніби ми виїхали на прогулянку, а не веземо мене на смерть. Розмова рівна, тиха, без напруги.

   — Як довго нам іще їхати?

   — Не полишаєш надії, що тебе врятують? — чоловік, мабуть, черговий по «кухні», забрав у мене посуд, швидко вимив його й почав робити щось руками. Листя й трава навколо миттєво набули вигляду, ніби тут ніколи нікого не було.

Я поглянула на карету — за нею теж трава була рівна, незаймана. Підвелася й підійшла роздивитися ближче.

   — Звісно, хотілося б, щоб урятували. Але якщо за ніч не знайшли — то, мабуть, уже марно сподіватися. Цікаве знищення слідів.

   — Інакше з мисливцями не виходить, — підійшов і зупинився поруч розумник.

   Я обережно глянула на нього.

   — Ви вже на мене вплинули?

   — Майже, — усміхнувся він. — Коли остаточно розвіється темний вплив, ти сама зробиш свій вибір.

   — Зрозуміло… Якось сумно, що захиститися немає можливості.

   — Це нормально. Скоро й суму не залишиться, — він легко поплескав мене по плечу й пішов допомагати другові.

   Я ковтнула повітря.

   — Вибачте, я б хотіла… до вітру. І сама думка, що хтось піде зі мною, мене лякає.

   — Не нервуй, — байдуже відповів він. — Іди в кущі. На них захист теж діє, тебе не відчують.

— Добре.

   Я розвернулася й пішла туди, куди дозволили. Дивне відчуття — коли ти перестаєш боротися.

   Коли повернулася, вони вже все прибрали й чекали тільки на мене. Я залізла в карету й спокійно сіла навпроти лікаря, незнайомець — поруч із ним.

   — У вас немає якоїсь книги почитати в дорозі?

   Незнайомець посміхнувся й глянув на Матіаса.

   — Я задоволений твоєю роботою. Коли дізнався, з ким доведеться працювати, мав сумніви.

   Я перевела погляд із одного на іншого, не розуміючи, до чого це. Матіас порився у своїх речах і дістав маленький посібник із виготовлення зіль. Я невдоволено скривилася.

   — Я його напам’ять знаю.

   — Ну вибач, іншого немає. Коли ти з’явилася, мені довелося його вивчити, щоб бодай трохи розуміти, що ти робиш.

   Мабуть, ще пів дня ми їхали без зупинок. Потім стали — магу потрібно було перепочити, адже весь час він тримав на собі наш захист. Я теж вийшла трохи розім’ятися — цілий день у кареті це справжній жах.

   Матіас узявся готувати обід. Я зголосилася допомогти — він не заперечував. Незнайомець тим часом розклав щось по периметру й пішов відпочивати.

   — Чому він такий закритий? Навіть від вас? — тихо запитала я.

   Матіас не одразу відповів.

   — Скоріше через тебе. Він не може розслабитися, коли ти поруч. Зрозумій: ти для нього зараз — найсмачніше, що тільки може бути. І варто тобі хоч трохи використати свої здібності — він шаленіє. Бо навіть якщо просто спробує тебе «на смак», зірветься.

   Матіас зітхнув.

   — А тоді вся справа піде бісом. Так не можна. Мені теж доводиться на нього впливати. Але я витрачаю на це значно менше сил, ніж він.

   Він спокійно пояснював і готував обід, а мені все це здавалося неймовірно цікавим. Ми поїли. Матіас розклав ковдру й запропонував мені відпочити на ній — мовляв, до мага зараз краще не наближатися. Я вмостилася зручніше, знову занурившись у книгу.

   Несподівано відчула легку втому. Дивно — звідки? Повіки самі заплющилися. І я полетіла.

У якийсь момент мене перехопив симпатичний хлопець і обережно притримав, ніби чекав, поки я зосереджуся на ньому.

   — Це що взагалі таке? Ви хто і якого біса робите в моєму сні? — обурилася я. — Я, між іншим, маю мріяти про іншого чоловіка…

   Дивно, але я не могла згадати — про якого саме.

   — Привіт. Я Алар, друг Руни. Ми тебе всюди шукаємо. І тільки завдяки тому, що ти продовжувала пробивати захист, ми нарешті тебе відчули, — він не відпускав, уважно вдивляючись мені в очі. — Руна, знімай із неї вплив. Вона вже майже повністю належить розумнику.

   — Не можна. Інакше вона почне панікувати, — почула я голос дівчини, з якою не так давно познайомилася.

   — Що тут відбувається? — я спробувала вирватися. — І прошу, не притискайте мене до себе. Це неприйнятно.

   — Невже настільки не сподобався? — з якоюсь сумною іронією спитав хлопець.

   — Вибачте… не те щоб не сподобався. Просто мені здається, що є той, хто мені дуже подобається.