12.1

   Нарешті більш-менш змогла зібратися. Вдягла брюки — розумію, так зручніше. Голова йде обертом, але хочеться вірити, що це допоможе викрити цих нелюдів. Звісно, бути наживкою не хочеться — можна ж і випадково загинути. Та те, що тут відбувається, — неприпустимо. І, як виявляється, триває вже тридцять років.

   Сподіваюся, виживу — тоді обов’язково попрошу розповісти, що ж насправді коїться. У своїх роздумах вмостилася на ліжку й, мабуть, задрімала.

   Стукіт у двері змусив підскочити. Ще до того, як підійшла, відчула — за дверима Габі. Одразу відчинила.

   — Ну що, ти готова? — сказала вона. — Багато не бери, нас забезпечать усім необхідним. Матіас, виявляється, заможний лорд.

   — Ти хоч знаєш, куди ми прямуємо?

   — У сусідню імперію Кровен. Там таких, як ти, не випивають, — відповіла подруга тихіше. — Зрозумій, коли я розповіла Матіасу про те, що сталося вночі, він одразу збагнув: дуже скоро по тебе прийдуть. Тому ми й виходимо посеред ночі. Головне — дістатися за місто, там на нас чекатиме карета.

   Ми спустилися з мого горища. Я слухала її й розуміла: наші нічні гості якраз із тієї імперії. А от куди саме ми прямуємо — загадка навіть для Габі. Вона повністю довіряє Матіасу. Певно, вже під його суцільним впливом.

Вийшовши з двору, я помітила чоловіка й була впевнена, що це Матіас. Але нас зустрів якийсь працівник мерії — я ніколи раніше його не бачила. Він підняв руку, і в ту ж мить нас накрило дивним маревом.

   Отут мені стало справді зле. А якщо розумниця не все прорахувала? Мені здалося, що це марево відводить не лише чужі погляди, а й мисливців. І що тепер робити?

   Спробувала звернутися до Руни — марно. Нічого. Усе. Час панікувати. Мене почало трясти.

   Габі вхопила мене за руку, намагаючись заспокоїти, але я вперлася й відмовилася йти далі. Чоловікові швидко набридли її вмовляння. Він різко розвернувся й ударив кинджалом у праве плече Габі.

   Вона скрикнула й здивовано подивилася на нього. А він лише мерзенно усміхнувся, облизнувши губи.

   — Слухай мене уважно, резервнице. Клинок отруєний. Твоя подруга довго не протягне без твоєї допомоги. Відмовишся йти далі — тягнутиму її й різатиму просто у тебе на очах. Або ми виходимо з міста, і в кареті ти її вилікуєш. Обирай.

   — Я йду… — тихо відповіла я.

   Підперла плече Габі — і ми рушили далі.

   У голові крутилася нав’язлива думка: він не може до мене торкнутися з якоїсь причини. І справа явно не в хтивості. Швидше за все, боїться не втриматися й почати пити. А якщо втратить концентрацію — полог упаде. Отже, його треба спровокувати. І що ближче до міста — то більше шансів, що я виживу.

   Помітила, як Габі зблідла. Лікування давалося важко: захист цього чоловіка ніби блокував мене. Я відчувала отруту, глибину рани — і водночас була безсилою. Не могла розібратися, що це за магія. Усе намішано, переплетено — майже так само, як у моєму власному захисті.

   — Ти не відступник, — сказала я повільно. — Але тебе наситили різною магією.

   Він усміхнувся криво.

   — Ти диви, яка розумна. От тільки резерву нема — і розуму теж. Ти рідкість, ще й така сильна… Я ледве стримуюся, щоб не скуштувати.

   Мене пересмикнуло. В уяві промайнули варіанти того, що він може зі мною зробити, і чомусь з’явилася впевненість: він справді може все.

   — Чому для тебе мій захист не діє? — запитала, ковтаючи страх.

   Він розсміявся гучно, майже весело, і знову облизнув губи.

   — Бо твій захист побудований на тому ж ритуалі. Не хвилюйся, інтиму не буде — нецікаво. Тим паче, ти вже знайшла свого єдиного.

   Поки самовпевнений покидьок із задоволенням ділився подробицями мого майбутнього вбивства, я гарячково шукала вихід. І знайшла.

   Усередині себе намацала павучка — ледь відчутного, майже згаслого. Влила в нього максимум життя й попросила перейти до подруги. Він опирався. Я благала, пояснювала: вона помре, а я зійду з розуму від безсилля. А так — його відчують, він передасть інформацію, в який бік ми рушили. Головне — щоб не почав діяти одразу. Інакше цей мерзотник його помітить.

   Ми вже виходили за межі міста. Жодного охоронця. Дійшли до карети. Всередині сидів Матіас. Хижий. Надто задоволений собою.

   — Кинь ти цю лярву, — кинув він. — До біса вона нам тут.

   Я вчепилася в Габі з усієї сили, не відпускаючи. Повернулася до незнайомця.

   — Ти обіцяв, що я зможу її вилікувати.

   Він навіть не глянув у наш бік.

   — Мені це не цікаво.

   Пробив клинком їй груди й уважно розглядає моє перелякане обличчя. Потім різко схопив мене за шию й із силою відірвав від Габі. З останніх крихт сили я вкинула павучка в дівчину. Єдиним аргументом стало те, що в лікаря теж є павучок, і він зможе прослідкувати за нами.

   Мене таки відірвали від подруги й жбурнули в карету — просто до ніг лікаря… чи ким він там був. Слідом зайшов незнайомець і всівся навпроти Матіаса. Ледь помітний змах руки — і карета рушила.

   Я так і залишилася сидіти на підлозі, відчуваючи, як із Габі повільно зникає життя. Єдина надія — що розумниця її врятує.

   — Сідай поруч, — поплескав долонею біля себе Матіас. — Чого ти боїшся?

   — Я краще тут посиджу. Мені так спокійніше.

   — Ну як хочеш. Дорога не близька — буде незручно.

   Я прикрила очі й раптом усвідомила: полог стоїть і на кареті. Їм нас не знайти. Там, у місті, вони швидше повбивають один одного, ніж розберуться, куди ми зникли.

   Вирішила трохи розслабитися й заговорити — раптом це хоч якось відволіче. Підтягнула коліна до грудей, обійняла їх.

   — Я так розумію, рятувати мене ніхто не буде?

   — Вибач, — ліниво відповів Матіас. — Забагато сил витрачено, щоб через цих гостей усе зараз знищувати. Я відволік їх, як міг. Хай шукають. А ми з тобою — до розлому.

   — І навіщо я вам здалася?