10.2

   Я замовкла, не в змозі продовжувати. Спогади самі виринали перед очима, показуючи сцени з минулого. Я всхлипнула, але змусила себе говорити далі:

   — А білий камінь означав його «доброту» й ніжність. Та в останні місяці він усе частіше міняв світлий на зелений, повторюючи, що я сама винна в його перепадах настрою. Не так говорю, не те роблю, не так дивлюся…

Мія, вислухавши нові подробиці мого життя, мовчки сіла поруч і обережно мене обійняла. І дивно — від цих слів мені стало легше, ніби кожне вимовлене речення знищувало шматок минулого.

   — Що будемо робити? — запитала я, хоча сама не мала відповіді.

   — Я тебе зрозуміла, — твердо сказала вона. — Сьогодні ввечері зустрічаємося з дівчатами й витягуємо всю можливу інформацію з Габі. Якщо знадобиться — використаємо зілля. Потім звернемося до пана Амара. А якщо буде небезпечно, ти на деякий час переїдеш до Ліст.

   Я слухала її й дивувалася, як швидко вона приймає рішення. Обійняла Мію міцніше — саме в цю мить я відчула, що брат відповів на мій заклик. Я була впевнена: він уже в дорозі.

Ліст прийшла раніше домовленого часу й принесла нові пироги на пробу. Вислухала наші побоювання щодо моєї безпеки, одразу зв’язалася з Боіром і попередила, що сьогодні він забирає нас обох до себе. Той погодився без жодних запитань.

   Коли з’явилася Габі, я вже трохи заспокоїлася й намагалася поводитися звично. Мія непомітно додала до напою зілля правди, але воно виявилося марним. Дівчину й справді жорстоко використовували: їй нічого не пояснювали, керували уривками пам’яті й страхом. Лише зараз вона почала щось згадувати, пов’язуючи події зі своєю поведінкою, і це її лякало.

   Вечір уже майже добігав кінця, ми почали прибирати зі столу. Ліст відправила мене збирати найнеобхідніші речі, Габі збиралася йти до Матіаса. Саме в цю мить у двері постукали. Я була впевнена, що це Боір прийшов за нами, але коли Габі відчинила двері, на порозі стояв Уве.

   — Що тобі тут треба? — недружньо запитала вона.

   — Тебе це взагалі не стосується. Ідеш до свого лікаря — от і йди, — він грубо відтиснув її з проходу й увійшов до будинку. — Де ця стерво? Вона дещо мені винна.

   — Ти впевнений, що маєш право щось вимагати в домі іншого мисливця? — холодно запитала Ліст, схрестивши руки на грудях.

   — А ти взагалі хто? — він зневажливо окинув її поглядом з ніг до голови й гучно втягнув повітря. — Підстилка того Боіра? Він ще живий хоч? Хоча мені байдуже.

   Він перевів погляд на мене.

   — Крихітко, виходь по-доброму. Бо ти ж розумієш — ці захисниці проти мене надто слабкі.

   Я стояла на верхніх сходинках і мовчки спостерігала за його поведінкою. Уже здогадувалася, навіщо він прийшов. Уве безперешкодно перетнув хол, піднявся сходами й різко схопив мене за руку, з силою тягнучи до виходу. Я намагалася вирватися, але сили були нерівні.

   — Я давно за тобою спостерігаю, — прошипів він. — І впевнений, що ти резервниця. А отже, маю повне право тебе використати.

   — Відпусти негайно! — закричала я. — Навіть якби я й була резервницею, ти не маєш жодного права! Ти не при смерті!

   — А хто мені заборонить? — загарчав він просто мені в обличчя й потягнув далі.

   — Геть з мого дому! — перегородила дорогу Мія, поруч із нею стала Габі.

Уве навіть не зупинився. Він схопив Мію за горло й з усієї сили жбурнув її в Габі. Дівчата вдарилися об кухонний стіл і повалилися під нього, мов були зовсім невагомі.

   — Тебе ще треба перевірити, — кинув він холодно, — як і твого чоловіка. На використання і приховування резервниці.

   Я перелякано стежила, як Мія й Габі повільно підводяться. Вони рухалися — отже, живі. Але це було єдине, що наразі давало надію.

   Ліст спромоглася вхопити мене за другу руку й жбурнула перцем у мисливця, влучивши просто в обличчя. Уве заходився чхати, очі миттєво почервоніли, і на мить він мене відпустив. Ліст без роздумів стала між нами.

Та він швидко опанував себе. Схопив її й потяг на двір, але, відчувши щось не те, з розмаху жбурнув Ліст на двір. Я відчула її біль так гостро, ніби це сталося зі мною — перша думка була бігти за нею.

   Розлючений Уве обернувся до мене, вхопив за горло й так само з силою викинув назовні. Я впала майже на Ліст. Помітила кров на її обличчі — мабуть, вона вдарилася головою. Погляд порожній, тіло ледь трималося, щоб не впасти на землю.

   Я простягнула до неї руку, бажаючи зцілити, але Уве перехопив мене й підняв за ту саму руку. Озирнулася — увесь двір був заповнений людьми. Мисливцями. Здається, вся його зграя. Були й сторонні — ті, хто просто зупинився подивитися, що тут відбувається.

Це була привселюдна страта. Я це зрозуміла одразу.

   Уве простягнув вільну руку до одного зі своїх поплічників — той без вагань розрізав йому долоню ножем. Уве подивився на мене шаленими очима й розмазав власну кров по моєму обличчю.

   — Крихітко, тільки не кажи, що тобі не хочеться мене вилікувати.

   Я закричала від безсилля й торкнулася його руки. Рана засвітилася й почала затягуватися. Навколо здійнявся гул — шепіт, захоплені вигуки. Хтось крикнув, що теж хоче лікування.

Уве тихо засміявся мені на вухо й голосно кинув у бік натовпу:

   — Можете лікуватися. Але без інтиму. На ній якийсь дуже сильний захист.

   — Як шкода… — хрипло озвався хтось. — Я б не відмовився скористатися такою красунею.

Я запам’ятала його голос. Коли брат прийде — він усім помститься за мене.

   До мене почали торкатися. Руки — скрізь. Вони тягнули, стискали, рвали одяг, хапали так, ніби я була не живою істотою, а річчю, яку можна брати без дозволу. Когось різко відштовхувало закляття — їх перекручувало, відкидало назад, але вони лише зліше поверталися. Інші навмисне завдавали болю: викручували руки, стискали шию, били в ребра, наступали на ноги, намагаючись зламати мене швидше. Вони думали, що так я віддам більше магії, що страх і біль витиснуть її з мене до останньої краплі.