6.1

   Ранок настав якось неочікувано. Я підскочила з ліжка, швидко виконала ранкові процедури, наситилася темрявою, вмовила зробити те саме й Аарона, легко поцілувала його й залишила досипати. А сама побігла працювати.

   Карі помітив, що я запізнилася на сніданок, тож приніс мені чай і млинці просто в приймальню. Сказав, що в мене є десять хвилин до першого пацієнта. Я подякувала за турботу й швиденько сіла перекусити — саме в цей момент зайшла Габі.

   — Вибач, я трохи запізнилася, — уважно подивилася на мене, помітила, що я снідаю на місці, й усміхнулася. — Невже ти теж?

   — Є таке.

   — І чим же ви таким займалися, що ти проспала?

   Подивилася на неї без жодного бажання вдаватися в подробиці.

   — Так нечесно. Розкажи хоч щось.

   — Навіщо це тобі? — знизала плечима. — Зважаючи на те, що у вас були стосунки, ти й без мене все знаєш.

   — Мммм… як цікаво. Ти зовсім не нервуєш через це?

   — А чого мені нервувати? — нахилилася до неї ближче з хитрою усмішкою. — І взагалі, ти прийшла допомагати чи провокувати?

   Ми розсміялися разом.

   — Гаразд, вибач. Звісно, допомагати. Просто було цікаво, на якій стадії ваші стосунки.

   — На тій, коли в партнері бачиш лише найкраще.

   — Здається, це найкращий період, — сказала вона трохи сумно, але тему не стала продовжувати.

   Карі забіг, забрав посуд і запросив пацієнта. Ми почали працювати за звичною схемою: Габі заповнювала картки, я спілкувалася й переглядала історії хвороб. До обіду все було спокійно.

   Я вже збиралася піднятися до кімнати, але Карі передав листа. Виявилося, що Аарон пішов у справах, вибачався, що не встиг попрощатися, писав, що дуже мене кохає й обов’язково прийде ввечері. Габі прочитала лист разом зі мною.

   — А мені він ніколи не казав, що кохає, — тихо зауважила вона.

   — Я не хочу про це говорити, — спокійно відповіла. — Ти обідаєш зі мною?

   — Так. А потім залишу тебе — маю бігти на свою роботу, інакше Стен мене вижене.

   — Зрозуміла.

   Ми швидко перекусили. Габі побігла до себе, я подякувала їй за допомогу й передала вітання Стену. Час ще був — я вирішила не поспішаючи випити чаю перед початком прийому.

   До кімнати зайшов Карі й якось невпевнено зупинився біля дверей.

   — Щось сталося? — раніше я не помічала за ним такої поведінки.

   У цьому домі він тримався впевнено, майже як господар, попри свій вік і статус помічника. До того ж я ніколи не бачила, щоб він обговорював мене з Матіасом чи з Габі — Карі завжди був мов тінь.

   — Я бачив пана Горта.

   — Це не дивно. Він же якось передавав листа.

   — Пан Крент відмовився його лікувати, — промовив він. — Бо тому лишалося недовго жити.

   Я подивилася на нього, чекаючи продовження.

   — І до вашої появи так і було. Ніхто не сумнівався. Усі знають, що він надзвичайно піклується про свою зграю й максимально прикриває її собою. Але тепер… — Карі замовк. — Тепер це інший чоловік. Ви його оновили.

   — Я лише трохи його підлікувала.

   — Це неможливо, — він знову замовк, ніби збирався з силами. — Якщо тільки… ви не резервник.

   Весь цей час я намагалася займатися своєю справою й не нервувати через його слова, але після останньої фрази таки підняла погляд і подивилася йому просто в очі. Погляд був чистий, з надією — я зовсім не відчувала від нього небезпеки. Підвелася зі свого місця й підійшла до валізи.

   — Ні, я не резервник. Але навчання в темних відьом і спілкування з магами з іншої імперії дали мені можливість поєднувати магію життя із зіллями відьом.

   Я вийняла маленьку пляшечку з перламутровим сяйвом і простягла її Карі.

   — Воно поки що експериментальне. Я не знаю, як довго діятиме поблизу розлому, але пан Грот зголосився бути моїм піддослідним.

   Хлопець обережно взяв пляшечку й уважно роздивлявся її, ніби боявся зруйнувати чари самим дотиком.

   — Якщо ви не маг, то як ви це робите? І… хто такі маги життя?

   Я сумно посміхнулася й простягла руку, просячи повернути зілля.

   — Маги життя — це ті, кого у нас називають резервниками. А я користуюся намистинами, насиченими їхньою магією.

   Я бачила, як важко йому було розлучитися з пляшечкою, але він таки віддав її й глибоко зітхнув.

   — У тебе є хтось, кому потрібна моя допомога?

   Його очі спалахнули, та він не одразу наважився заговорити. Я сховала зілля назад у валізу й повернулася до своїх справ, терпляче чекаючи, коли він дозріє.

   — Пан Крент сказав, що вже запізно… що нічого не можна зробити.

   — Давай домовимось так, — озвалася я спокійно. — Ти розповідаєш усе, як є, а я подивлюся, чи можу допомогти.

   — Мій батько теж був мисливцем. Він не міг мати дітей, тож прийняв мене й мою сестру до себе. Я любив його, як рідного… — голос хлопця затремтів. — Хвороба не оминула і його. Він ще бореться, у нього багато жаги до життя, але він згасає. А тепер і сестра почала погано себе почувати.

   — Скільки йому років?

   — Шістдесят вісім, — швидко відповів Карі. — Я розумію, для мисливця це… занадто рано.

   — Я згодна оглянути його сьогодні ввечері, після роботи. Зі мною буде Аарон.

   — Дякую… — він щиро видихнув. — Я попереджу своїх, що до нас прийдуть гості.

   — Дякувати ще зарано. Подивимось, що з цим можна зробити. А тепер — до роботи.

   — Я зрозумів. І ще… — він затнувся, вагаючись. Я підняла на нього погляд. Карі зібрався з духом. — Не довіряйте надто своїй подрузі Габі. Вона все розповідає панові Кренту.

   Я кивнула йому, і він швидко вийшов. А мені було над чим замислитися.

   Виходить, усе це почалося значно раніше. Аарон і Ліам казали, що Матіас лише п’ять років тому повідомив їм про невиліковність, але що було до того? І я чомусь так і не з’ясувала, скільки років сам Матіас тут працює. Потрібно знову зв’язатися з Ноа й дізнатися більше про головного лікаря. Самій лізти в це — небезпечно. Я досі не розумію, хто тут спільники. Зокрема Габі… хоча її, швидше за все, просто використовують і навряд чи пояснюють усю картину. Можливо, Матіас пообіцяв їй щось таке, заради чого вона готова на все — навіть на шпигунство й пособництво.