5.3

   — У цьому мені знову допомогла Міа, — помітив мою реакцію й зрадів, що я задоволена.

   — Тільки не кажи, що вона знову «вдячна», — похитала головою. — Це ж страшенно дорого.

   — Ні, моя солодка. Я купив його сам. Хотів зробити тобі приємно, — усміхнувся. — Просто ще не знаю твого ставлення до прикрас. На тобі лише шкіряні браслети з незрозумілими візерунками… захисними, я так розумію.

   — Дякую, — я обійняла його, щиро й радісно. — У такому разі це й справді найкращий подарунок. До речі… як вони себе почувають?

   Він усміхнувся загадково.

   — Шоковані. Міа більше не втрачає свідомості, а Ліам не може натішитися власною присутністю поруч із коханою. Здається, вони ледь дочекалися, поки я пішов.

   Я теж усміхнулася, не припиняючи обіймів. Аарон м’яко відсторонився, прозоро натякаючи: ще трохи — і вечерю ми пропустимо, одразу перейшовши до десерту.

   Ми сіли за стіл. Я зрозуміла, що справді страшенно зголодніла — як і мій гість. Розмова почалася лише тоді, коли ми вже неспішно смакували вино. Я розклала по периметру кімнати намистини — щоб нас ніхто не зміг підслухати. Аарон уважно стежив за моїми рухами.

   Потім ми перемістилися на диван. Я вмостилася в його обіймах.

   — Тепер можеш запитувати.

   — Ти розумієш, ким ти для мене є?

   — У якому сенсі? — я справді чекала зовсім інших питань.

   — Я ж тепер жити без тебе не зможу.

   Я тихо видихнула.

   — Зважаючи на те, що ми істинні, — так і є. Залишилося зовсім трохи, і процес завершиться.

   — І ми станемо одним цілим?

   Я кивнула й усміхнулася хитро.

   — Це неймовірно…

   — Що саме тебе цікавить у моєму житті?

   — Як так сталося, — сказав він і міцніше обійняв мене, — що ти терпіла того недоумка, який ледь не випив тебе?

   Його руки стислися так, ніби мене ось-ось хтось вирве з його обіймів — і він цього нізащо не допустить.

   — Спочатку була закоханість. А потім — цікавість, на скільки його вистачить, — тихо сказала я. — Я хотіла вірити, що там усе ж були хоч якісь почуття. Що він одумається й зрозуміє свою поведінку.

   — Це… нерозумно з твого боку, — обережно зауважив Аарон. — Ти ж могла звернутися до свого друга значно раніше.

   — Я до останнього сподівалася, — знизала плечима. — Навіть коли Ноа мене врятував, я була впевнена, що його покарають… але не стратять.

   — Він би переслідував тебе й уже не відпустив, — твердо сказав Аарон. — Яка була підстава для страти?

   — Те саме сказав і Ноа, — я криво всміхнулася.

   Цікаво, коли Аарон зустрінеться з моїм некромантом, чи зможуть вони знайти спільну мову. Хоча тепер у них, схоже, й вибору не буде.

   — Підстава була така: я нібито слабкий маг душі, і він помилився у визначенні моїх здібностей. А ще — що я хоч і вижила, але «перегоріла».

   — І за це — страта, — сухо констатував він. — Але все ж… як ти вижила? Хоча ні. Почни з самого початку. Я хочу знати все.

   Я вдихнула глибше.

   — Це довга історія. Ноа був моїм найкращим другом із дитинства. Коли він дізнався, що сталося з нашим рідним містом, приїхав перевірити, чи хтось уцілів. Він устиг вчасно… і повернув багато душ тим, хто не встиг залишити тіло. Однією з врятованих була я.

   — Так він і дізнався, хто ти?

   — Так. До того про мої здібності знав лише батько. Мати, мабуть, здогадувалася. Ноа забрав мене ближче до себе — в місто, де навчався в академії. Там було багато темних, і саме з відьмами я навчилася краще приховувати себе й опанувала зілляваріння.

   Я на мить замовкла, а потім додала:

   — До речі, темні не «випивають» інших магів. Вони можуть насититися, але жодного разу не примушували. Я, мабуть, розслабилася… і повірила в людей довкола.

   — І дарма, — тихо сказав Аарон.

   — Коли мій захисник поїхав на війну, на мене почали звертати увагу хлопці. Їхня настирливість мене налякала — і я втекла. Потрапила до міста мисливців, влаштувалася травницею, працювала потроху.

   — А Ноа?

   — Він мене знайшов. Переконався, що я жива й у безпеці, подарував намистину для зв’язку… і знову поїхав у відрядження, цього разу в іншу країну. Мене він забрати не міг — ми не були родичами. А дружиною… — я злегка всміхнулася, — він мені так і не запропонував стати.

   Аарон міцніше обійняв мене. Я відчула, як у ньому наростає лють — така, що він був готовий убити будь-кого, хто зважився б на подібне «пропозицію». Я посміхнулася, залізла йому на коліна, обійняла за шию й поклала голову на груди, вслухаючись у рівний стукіт серця. Він поступово заспокоївся.

   — Що було далі? — тихо спитав.

   — Далі… п’ять років мирного життя. Перша закоханість. А потім — два роки пекла: приниження, зневаги, страху. Я зрозуміла, що мені залишилося недовго. Встигла надіслати Ноа прохання… і все.

   Я на мить заплющила очі.

   — Я прокинулася в лісі. Там, де мене й збиралися випити. Некромант устиг. Але до душі дотягнутися не виходило… довелося провести кривавий ритуал.

   Я відчула, як Аарон напружився й міцніше вчепився в мене.

   — Який саме?

   — Як мені потім пояснили, було два варіанти. Перший — оволодіти мною й таким чином частково передати темряву. Я б вижила й стала його дружиною, бо без нього вже не змогла б жити. Але він не наважився так зі мною вчинити. Особливо зважаючи на все, що мені довелося пережити.

   Я зробила паузу, зібравшись із думками.

   — Другий варіант — кровно споріднитися й стати мені братом. Саме це він і зробив. Тепер я знаю: він кохав мене ще з дитинства. Просто не хотів примушувати чи тиснути на мій вибір. І, на жаль, не факт, що тепер він зможе знайти своє істинне кохання. Після цього була страта того недоумка… і мій від’їзд із братом до іншої імперії — на одужання.

   — Чому ж ти повернулася? Та ще й у таке мерзенне місто для таких, як ти? — він ніжно погладив мене по спині, а я мимоволі вигнулася в його обіймах, мов кішка.