1.1

   Нічне прикордонне місто Кабарон зустріло мене зовсім не привітно. Коли фурман диліжансу дізнався, куди я тримаю шлях, він швидко домовився зі своїм помічником: за кілька монет той проведе мене до найближчого заїжджого двору й наздожене диліжанс верхи.

   Як виявилося, вночі вони взагалі не зупиняються в цьому місті. Та я не встигла на останній рейс і була змушена кілька разів пересідати, тож на цьому етапі мені вже було байдуже, як саме я доберуся. Головне — швидше вмоститися на м’яку постіль, а зранку зустрітися зі своїм новим роботодавцем.

   Так і сталося, що я опинилася посеред дороги з малознайомим чоловіком і старою шкапою. Речі він дозволив закинути на коня, а самі ми пішли пішки.

   Біля воріт нас зустріли охоронці: загрози не виявили й без зайвих питань пропустили всередину. Здивували лише їхні слова — вони були впевнені в моїй швидкій втечі, але пояснювати нічого не стали.

   Місто зустріло темрявою й прохолодою. Магічні ліхтарі світилися лише подекуди, кидаючи тьмяне світло на вузькі вулиці. Було моторошно. Можливо, я себе накручувала, та неприємне відчуття не зникало. Навіть заїжджий двір виявився майже непомітним — якби помічник колись не бував у цих місцях, я б ніколи його не знайшла.

   Ми постукали. Двері відчинив немолодий чоловік. Він уважно оглянув нас і вже збирався зачинити їх просто перед носом, коли я встигла сказати, що приїхала працювати помічницею у місцевого лікаря — пана Матіаса Крента.

   Після цих слів його обличчя перекосила брудна посмішка, і мене мовчки впустили всередину. Помічник передав мої речі, я розрахувалася з ним, і він одразу зник, залишивши мене наодинці з неприємним незнайомцем.

   — Заселю тебе на третій поверх. Там у нас поки що тільки дівчата живуть, — він уважно оглянув мене з ніг до голови. — Але краще пошукай інше місце, більш захищене. У нас тут часто мисливці ошиваються, можуть покласти око на самотню красуню.

   — Дякую вам, — стримано відповіла я. — Зранку обов’язково почну шукати власне житло.

   Він дістав з-за стійки ключі й попрямував сходами вгору, коротко махнувши рукою, щоб я слідувала за ним. Мовчазний, ніби вічно невдоволений життям, але від нього віяло неймовірною силою. Зовні — звичайний, виснажений чоловік, і ніщо не виказувало того, що ховалося всередині. Час від часу він шкутильгав, і це викликало в мене внутрішній дискомфорт. Я ледве стрималася, щоб не торкнутися до нього й не зцілити.

   Було б кумедно, якби в перші ж години перебування в цьому місті я себе викрила. Навряд чи Ноа встиг би мене врятувати від охочих випити дармового резервника.

   Він довів мене до кімнати, відчинив двері й жестом запросив усередину. Попередив, що за пів години зайде його помічниця — принесе свіже постільне, рушники й наллє гарячої води в балію, щоб я могла привести себе до ладу з дороги. Також пояснив, що сніданок о сьомій, тоді ж і розрахуюся за проживання.

   Я хотіла ще запитати про пізню вечерю, але він зник так швидко, що вирішила звернутися з цим питанням до помічниці.

   Дістала з валізи необхідні речі, оглянула кімнату й зазирнула до того, що тут називали ванною. Чисто, але дуже примітивно. Скоріше за все, користуються послугами лише мага води, без зайвих витрат на обладнання. Мене це не бентежило — я вже встигла пожити в різних умовах.

   Почула стукіт у двері й відчинила. На порозі стояла дуже гарна дівчина: карі очі, світле волосся, світла шкіра. Вона виглядала неймовірно, навіть попри те, що, очевидно, її щойно розбудили. Довга домашня сукня була нашвидкуруч накинута поверх сорочки. Поки я її роздивлялася, вона, без сумніву, оцінювала мене.

   Дівчина простягнула рушники й тепло посміхнулася.

   — Привіт, я Габі Ларс. Помічниця в цьому забутому богами місті, — сказала вона й подала руку.

   — Привіт, я Амалія Каін. Пан Матіас Крент запросив мене на роботу — на посаду помічниці лікаря.

   — Ти маг душі… чи, може, резервник? — хитро посміхнулася Габі.

   Якби вона знала, наскільки близька до відповіді.

   — Ні, я травниця. З родини травників. Можу створити практично будь-які ліки.

   — Цьому місту вже нічого не допоможе, окрім неймовірного мага, — зітхнула вона, застеляючи ліжко.

   — А я все ж спробую допомогти, — доброзичливо усміхнулася я. — Слухай, а тут можна десь пізно перекусити? Чи тепер тільки до ранку чекати?

   Габі зупинилася й подивилася на мене уважніше.

   — Ти ще не до кінця зрозуміла, в яке місто приїхала. Але ти мені подобаєшся. Зараз принесу воду, а поки вона остигатиме — проведу тебе на кухню й щось знайдемо поїсти.

   Вона вийшла з кімнати й повернулася хвилин за десять, несучи в руках дві великі кулі води. Я відчинила двері, щиро здивована таким дійством. Габі пройшла до ванної й обережно опустила кулі в балію — ті одразу луснули, і вода розтеклася по ємності.

   — Ти маг води? — з цікавістю спостерігала я за її діями.

   — Якби ж то, — з усмішкою похитала головою вона. — Ні. Це робота нашого мага. А в мене, як і в інших помічниць, є допуск до його магії. Так і йому легше, і нам.

   Вона завершила з водою й уважно подивилася на мене.

   — Ти так підеш зі мною, чи перевдягнешся?

   — Так піду. А що, з моїм одягом щось не так?

   — Сукня надто яскрава. У нас тут носять стримані кольори, а частіше — брючні костюми.

   — Жінки в брюках? — я здивовано підняла брови. — Я таке бачила лише серед вершниць або у військових загонах.

   — А у нас так ходять заради виживання, — спокійно відповіла вона. — Коли доводиться тікати, у брюках це значно зручніше.

   Я вже зачиняла двері кімнати, але зупинилася й перелякано глянула на неї.

   — Поясни… від чого саме доводиться тікати?

Габі тихо розсміялася й підхопила мене під лікоть.

   — Коли ти погоджувалася на цю роботу, тебе взагалі не попередили, де саме доведеться працювати?