Розділ 3.

Я поволі сідаю на край ліжка намагаючись зрозуміти, що відбувається, адже чоловік, здається, трохи злетів з котушок.

Андрій сідає поруч і бере мене за руку. В нього зараз такий вираз обличчя, наче, він має намір зізнатися у важкому злочині, однак, я все ж таки хочу його вислухати.

— Перед тим, як я погодився зіграти роль твого хлопця, ти також пообіцяла виконати моє прохання…

— Сказати комусь там не сідати за кермо, — перебиваю його я. — Це ж простіше простого, — хмикаю я помічаючи, як Андрій легенько хитає головою. — Тільки не кажи, що ти мене обдурив! Так і знала, що красеням вірити не варто, у вас тільки одне на умі!

— Мері, зупинися. Тебе далеко заносить. Я тебе не дурив, — примирливим тоном промовляє Андрій стискаючи мою долоню міцніше. Мені подобаються його дотики, але ці дивні загадки не дають змоги повністю розслабитися і насолоджуватися його компанією.

— Два роки тому в новорічну ніч я поспішав до своєї дівчини, щоб разом відсвяткувати новий рік. Ми тоді сильно посварилися і за кермо я сідав в неадекватному стані. Мабуть, саме через це я не впорався з керуванням врізаючись у зустрічну вантажівку. Смерть наступила одразу, якби не одне але… Моя душа застрягла в цьому світі так і не відправившись до царства мерців. Мені дали другий шанс і тепер, кожної новорічної ночі я повертаюся в своє тіло, аби знайти того, хто погодиться мене врятувати. Ти погодилась, — Андрій закінчує розповідь, а я, наче, досі знаходжуся під його гіпнозом. Те, що він розповів у звичайної людини мало б викликати приступ паніки і бажання відправити його до божевільні. Тільки тепер я починаю думати, що мені теж не завадило б пройти обстеження, адже його розповідь мене зачіпає. Хтось із нас точно хворий, адже так не буває, правда?

— Андрію, ти точно не приймаєш заборонених препаратів? Ти ж розумієш, що твої слова повна маячня і, будь-яка нормальна людина не повірить в твої вигадки...

— Отже, ти мені не віриш… Принаймні я спробував…

— Я  сказала, будь-яка нормальна, але це не про мене, — промовляю я помічаючи в його очах відблиск розчарування. — Тільки, якщо я, все ж таки, з'їхала з глузду, обіцяй, що навідуватимеш мене у психлікарні. 

— Тобто, ти дійсно спробуєш? — Ви тільки погляньте на нього, ожив!

— Я ж сказала, що так. Тільки поки мені невідомо, як це зробити.

— Я закину тебе у минуле. Тобто на два роки назад, — ну, він точно божевільний! Пора закінчувати цей цирк.

— Дурня якась! Це ж неможливо!

— Сьогодні, можливо все, треба тільки повірити…

— Чому я? Невже минулого року жодна дурепа тобі не повірила? 

Андрій гучно зітхає і схиляє голову вниз.

— Минулого року я витратив свій день на залякування нових мешканців квартири. Тебе налякати не вдалося, навпаки. Ти сподобалася мені, і, я б дуже хотів вижити, аби в майбутньому знову тебе зустріти.

— Але ж, якщо мені вдасться змінити минуле, це означатиме, що і теперішнє значно зміниться. Ми з тобою більше не побачимось? — Знаю, що це все нагадує якийсь дурний жарт, але від думки, що сьогодні наша остання зустріч з Андрієм мені стає сумно. 

— Я не знаю, Мері. Якщо ти — моя доля, гадаю ми ще зустрінемось. Зараз моє життя в твоїх руках і, якщо ти готова мене врятувати, треба поспішати. Скоро світанок, ми можемо не встигнути.

Я ще раз поглянула в його гарні очі і вирішила, що гірше бути не може. 

— Я готова. Що треба робити?

— Я все зроблю сам. Дай мені свої руки і закрий очі. Зараз буде дивне відчуття, але я хочу сказати, що вірю в тебе...

Секунда, дві, три і я відчуваю дикий холод. Відкриваю очі і не можу повірити, що я стою навпроти височенного хмарочоса в одній сукні і туфлях. 

От, зараза! Міг би попередити, що відправить мене на собачий холод! Я б шубку прихопила! Капець просто! І що тепер?

Куди мені йти? Де його шукати?

Триндець якийсь! Хоч би підказку лишив, засранець!

Обійнявши себе за плечі плетуся у високу будівлю. Навколо мене кружляють сніжинки і мороз добряче щипає за всі відкриті місця, а я в сукні. Ну не божевільна?

Заходжу в просторий хол і полегшено видихаю, адже тут значно тепліше, ніж надворі. Пахне ароматною кавою і мандаринками. А мені тут подобається, тільки я сюди прийшла не для того, щоб насолоджуватися ароматами. 

— Де ж тебе шукати, Андрію? — Вимовляю вголос і озираюся навколо. Кругом снують незнайомі мені люди, а я мов ненормальна намагаюся знайти свого незнайомця.

— Мері? — Мені здається, чи мене хтось гукає. Повертаю голову на сто вісімдесят градусів і посміхаюся, як ідіотка. Переді мною стоїть Ніка і ошелешено зиркає на мою сукню, в якій я нагадую чиюсь відчайдушну коханку. Ох! До зустрічі зі своєю подругою я була не готова.

— Привіт! — Все, що я можу, це лише посміхатися. 

— Мері! Що ти тут робиш? І з яких пір ти носиш такі відверті сукні? З тобою все добре? — Від Ніки летить купа запитань, а мій погляд випадково чіпляється за нього… В темному піджаку і злістю в очах, Андрій наближається до виходу з бізнес-центру і мені треба бігти за ним.

— А я тут… Рятую свого майбутнього чоловіка! Побалакаємо іншим разом. Бувай! — Швидко прощаюся і стрімголов лечу до виходу перегороджуючи йому шлях.