Епілог

В той день він забрав мене. Знову. Ми дочекалися батьків та поїхали до Києва. Мама була трохи проти, але врешті змирилася, адже я теж прийняла її щастя. Мені було важко повірити, що у нас усе буде добре коли-небудь. Дуже важко, але я так старалася, буквально. У кожному вчинку Богдана вбачала хороше й сама наполягала на тому, що він не зрадить... не зможе. Бо ось він, мій Богдан. Цілує ніжно та йде на божевільно закохані вчинки.

Більше не було того холоду, ні. Жодного разу не було, бо він боявся. Бачила, що боявся втратити мене знову. Тільки тоді я повірила, що справді маю велике значення для чоловіка. Ми прожили цілий рік, насолоджуючись один одним, справили шалене весілля, тільки тепер без усіх його друзів, а у моєму селі за моїми власними правилами й тепер ми були щасливі. Наші очі горіли коханням, хіба це не те, чого хоче кожен?

Мама вийшла заміж за Остапа й вони чекають на дитину. Жінка, звісно, хвилюється, що її засудять, але хіба це не прекрасно у будь-якому віці, подарувати життя дитині?
Давида та Артура я більше не бачила, тому й уявлення не маю де вони і що з ними, я й не хочу зустрічатися з тим хто зрадив рідну доньку задля щастя нерідного сина. А Артур... теж зрадник, можливо з часом я зрозумію його, але зараз не хочу. Так, якоюсь мірою він став шляхом до мого щастя, але ж це все одно не відмінює зради.

Викидаю усе з голови та посміхаюсь, ловлю поглядом маленький животик, на який лягає рука коханого чоловіка.

- Ми тебе чекаємо із мамою, доню, — шепоче у животик, а тоді ніжно цілує його.

Впускаю маленькі пальці у волосся Богдана й щиро радію, що ось воно, те, що було мені потрібно завжди. Я й не надіялася, що у нас щось складеться, але склалося... Склалося і я стала коханою дружиною того, хто сидів у думках та мамою крихітки, яка скоро опиниться на моїх руках.