Глава 36

- Мамо? – посміхаюсь здивовано, коли бачу на власній кухні поруч із жінкою якогось чоловіка. – познайомиш нас?

- Елю... – розгублено щебече. – ти повернулася вже... я не думала, що так швидко кроки закінчаться.

- В понеділок же свято, тому сьогодні вони були скорочені, — знизую плечима та сідаю поруч. – познайомиш мене з таємничим незнайомцем?

- Це Остап, — розширює очі жінка від незручності. – він наш новий сусід напроти.

- Оу, — то це ви тільки познайомилися? Я – Еля, — широко посміхаюся та простягаю руку чоловіку.

- Остап, — тисне навзаєм. – дуже приємно. Загалом, Елю, ти вже доросла дівчинка й ми з твоєю мамою знайомі вже давно.

- Що-о-о? – шоковано розширюю очі.

- Так, доню, — нервово підіймає кутики губ жінка. – ми познайомилися з Остапом ще тоді, коли ти перебралася до Богдана.

- Тобто...

- Я кохаю твою маму, — врешті каже цей Остап, а я не можу стримати широку щиру посмішку. Насправді я щаслива, якщо мама знайшла у ньому якийсь душевний спокій.

- То ви разом?

- Так, — кусає губу жінка. – ти не проти?

- Мам, ти що? Звісно, ні. Я тільки за, аби ти була щасливою й не самотньою. Тим паче я скоро поїду на навчання, а ти залишишся зовсім сама, — переводжу погляд на Остапа. – вже не зовсім сама.

- Дякую, — видихає мама та здається заспокоюється, а тоді обіймає мене.

- Я до себе, а ви тут відпочивайте, — підморгую та йду геть.

Весь день проводжу у своїй кімнаті, чомусь після побаченого трішки пропадає настрій, бо хочеться, аби й у мене склалося щось у особистому житті.

Божевілля якесь. Я ніби егоїстка, заздрю власній матері. Сумно зітхаю, бо знаю, що з Богданом нам вже точно не судилося бути поруч. У нього своє життя й по новинах, воно у нього дуже навіть цікаве, а я... я лишилася сама зі штампом у паспорті та зраджена власним чоловіком, якого не кохала...

...кохала.

Чорт забирай, точно кохала, бо по-іншому не можливо пояснити цю незнайому мені ревність та образу. Мені було так боляче бачити його з іншою, а я сумувала. Дуже сумувала й, бляха, уявлення не маю чим цей чоловік полонив моє серце. Бо він не такий як інші. Він інший. Нахабний, суворий, злий... холодний. Не той у кого можна закохатися, але я прикипіла. І, можливо я повна ідіотка, але як би він з’явився та попросив пробачення, я б пробачила. Я б повернулася і ми спробували б побудувати щось справжнє. Але, я йому не потрібна. Він же сам сказав, що відносини не для таких чоловіків, як Богдан, та очі говорили зовсім про інше.

Хапаю якусь книгу, що стоїть на поличці та відкриваю перші сторінки. Можливо, хоч так я відволічусь від того чоловіка, якому ніколи не буду кимось. І чому я так часто про нього думаю? Чому Богдан не хоче покидати думок. Зітхаю й відкидаю ту книгу, заплющивши очі.

З’їхала з глузду, не менше.
У суботу йду купувати подарунок для мами й ходжу тим самим магазином, останній похід до якого обернувся для мене цілою історією про яку можна було б написати книгу, чи навіть зняти хороший фільм. Мабуть, перебільшую, бо є ще й гірші та божевільніші.

Обираю набір косметики, мамі вона тепер знадобиться, аби гарно виглядати для Остапа. Вона ц так у мене красуня, але хіба існують такі жінки, які не хочуть стати привабливішими для коханого? Точно ні. Я певна у цьому.

Час до понеділка летить швидко та й загалом вихідні дні завжди проходять швидко, хоча я й не сумую. Після того, що пережила, я б буквально поселилася у школі й проводила там цілодобово час, аби тільки були поруч люди. Багато людей, бо тільки вони вселяли у мене життя.

Шкода, що ми не помічаємо банальних речей, коли у нас усе добре, але, як тільки з’являються на горизонті проблеми та стікає час твого життя, ти замислюєшся про такі елементарні речі... й починаєш цінувати навіть листя, яке повільно хитає вітер на деревах, навіть ворогів, яких ненавиділа усе життя.

У понеділок вітаю маму, а потім приходить Остап й вони разом дарують мені сертифікат до салону у Києві, аби я відпочила та змогла прийти до тями, після усього пережитого, самі ж вони їдуть до кінотеатру у столицю й пропонують мене взяти із собою, аби використала їхній подарунок вже сьогодні, але запевняю, що зі мною буде усе добре і я прекрасно проведу час наодинці.
Мама з Остапом їдуть, а я падаю на диван у вітальні та вмикаю телевізор, упускаючи усі новини. Не хочеться знову побачити щось на кшталт того, що я незрозуміло куди поділася, а у Богдана нові пасії.

Не встигаю навіть знайти щось, аби подивитися, як у двері хтось тарабанить. Можливо, мама щось забулась, але навряд чи вона б стукала у власні двері. Швидко відчиняю й завмираю на порозі, бо за великим букетом криваво-червоних троянд стоїть він...

Герой моїх снів та винуватець усіх страждань.

- Ти...

Богдан

Чорт. Чорт. Чорт. У який момент усе пішло не так, як планувалося? Адже, купував квитки на завтра, не на сьогодні. Клята ваніль зробила усе по-своєму. Я не хотів, аби побачила нас з тою дівчиною. Навіть не пам’ятаю, як її звати, бо неважливо. І, ні, ніяка вона не партнерка, просто чергова повія, якою хотів затуманити мозок. Виїсти ваніль й поселити ту байдужість, яка була до неї.

Я не хотів закохуватися у цю наївну дівчину, не хотів горіти, але горів. Горів нею, як божевільний кожного дня все більше. Дивлячись у її невинні очі та вдихаючи повні легені ванілі. Вона така особлива та не підкірна. Вона інша, здається та, яку створили для мене. Вперше мені було добре душевно, вперше без сексу я відчував кайф. Вперше...

Так складно було відпускати її до Німеччини, хотілось кожної хвилини зірватись та летіти, аби бути поруч, але не міг. Я боявся, як кінчений підліток боявся втрати її, боявся, що почую : «Ми зробили усе, що могли, але таке життя...». Але вона приїхала, вижила й приїхала та розбила серце. Нам обом розбила своїм болем у очах, тільки тоді я вперше зрозумів, що не хочу відпускати. Що згорю без неї, як сірник залишаючи один лише попіл. Хотів усе виправити, пояснити, але... Елі не потрібно було це все. Вона хотіла втекти, бачив у її чарівних очах зневагу, я й сам себе зневажав.