Глава 35

Місяць. Цілий місяць я ніби не живу, а існую. Не маю пояснення своєму станові, не знаю чому так важко після того, що побачила у той день. Розглядаю шпалери у своїй кімнаті й вкотре розумію, що знаходитися тут до біса дивно. Так, я мріяла про те, аби швидше втекти з будинку Богдана й опинитися у цих умовах. Вдома. Але зараз... зараз усе інакше.

Не знаю чому так боляче, адже я не кохала. Не встигла б. Ні, точно ні. Тоді, що це? Чому важко без нього? Без кольору очей глибокої ночі та нахабних дій. Нестерпно важко... Болісно фантазувати, що він там з кимось. Обіймає якусь чергову ляльку та дарує поцілунки. Поцілунки, які мали б стати моїми. Хоча... не фантазії це зовсім, знаю, що реальність. ЗМІ друкує це на усіх головних сторінках відомих прес, а ще й інтернет кишить новинами про нього. Чоловіка, якого зненавиділа, але до якого прикипіла. Моє серце прикипіло до Богдана. Чомусь так, хоч і неправильно це зовсім.

Підіймаюсь з ліжка та роздивляюся себе у дзеркалі. Волосся трішки починає виднітися, але обличчя навпаки вказує на те, що я ніби й не жива зовсім.

Він не згадував про себе. Жодного разу не згадував, не знаю чому. Мабуть, це банальна байдужість. Але, я й дня не дозволяла собі забути про Богдана. Як божевільна гортала нові новини та дивилася на його нових пасій. Потай видирала волосся у них, а його закидала ляпасами, бо заслуговує. Заслуговує своєю байдужістю. Він не подавав до суду на розлучення, а я як слабка, чомусь не змогла.

От тільки є людина, якій взагалі не байдуже на наші відносини. Давид. Чоловік скільки часу намагався поговорити та переконати повернутися, але не при таких умовах. Тому ні, я не збираюся робити цього.
Помічаю одинокі сльози у відображенні, тому різко витираю їх. Я хочу нового життя, зовсім іншого.

Сьогодні перший день весни й зустріч з Артуром. Він наполягав, а я не могла відмовити. Власне, чому б і ні? Після довгого місяця тиші, я маю хоча б щось робити, аби не потухнути у цих стінах. Тому, швидко приводжу себе до ладу й чекаю на дзвінок хлопця.

«Я під будинком)» - приходить сповіщення вже за десять хвилин. Легко посміхаюсь та виходжу на вулиці. Небо ще не таке, ясне як для весни. Загалом, можна сказати, що на дворі ще суцільна зима.

- Привіт, — обіймаю хлопця та навіть легенько усміхаюся.

- Привіт, — притискає тендітне тіло. – я скучив, сестричко.

- Я теж, — кажу, аби не образити його. Бо насправді, ні за ким я не сумувала, мені взагалі було однаково на чиюсь присутність у моєму житті. Навіть Оленка приходила не так часто. – куди поїдемо?

- Є на приміті одне місце, — підморгує брат та відчиняє для мене дверцята.

Їдемо ми недовго, а звертаємо у парк, що біля озера. Він знаходиться не так далеко від мого будинку, але бувала я там не багато.

- Тут казково, — шепочу, коли виходжу на вулицю, та кутаюся міцніше у пальто.

- Знаю.

- Як ти дізнався про це місце?

- Поки ми були з батьком тут... тоді, — прокашлюється. – шукав для себе хоч якийсь спокій.

- Зрозуміло. Тут гарно, але видавалося бувати не часто.

- Дарма, у Києві немає таких місць.

Ігнорую та вдихаю повітря. Артур купує каву в кіоску, який знаходиться біля алей та простягає мені. Роблю ковток й відчуваю гіркоту. Не люблю таку каву, швидше шоколад чи какао, але вирішую не ображати брата, тому п’ю.

- Ти втекла від Богдана, — обережно констатує.

- Втекла, — підтверджую слова хлопця.

- Він образив? Чому мені не сказала? – трохи дратівливо запитує.

- Не було потреби, — знизую плечима та роблю черговий ковток несмачної кави. – він розважався з іншою.

- Я попереджував, що Богдан бабій, ти не слухала, — його натиск обурює. Він звинувачує мене у цьому, буквально. – тільки все одно не розумію, чому втекла, адже було байдуже на нього.

- Здається не було, — хмикаю сумно. – не знаю, все складно.

- Він не той чоловік, який тобі потрібен, — каже. – забудься про нього, Елю й живи далі.

- Він мене вилікував.

- Це не привід, аби виходити за нього.

- Іншого варіанту не було, — кажу та посміхаюся. – яка різниця? Ми більше не разом. – повертаюся до хлопця обличчя, а він різко нахиляється у мій бік та торкається губ. Відхиляюся й обурено кліпаю очима.

- Ти чого?! – гиркаю. – не забувай, що ми з тобою брат і сестра. Збожеволів.

- Не брат і сестра, — гарчить, зціплюючи зуби  й підривається. – ми з тобою ніхто, Елю. Ніхто!

- Тобто? – шоковано дивлюся на хлопця й не можу зрозуміти суті.

- Ти рідна дочка Давида, я - ні. – каже та проводить рукою по густому волоссю. – ти мені сподобалася тоді, але все склалося ось так.

- Тобто... Зрозуміло, чому Богдан весь цей час... – боже. Хапаюся за голову. Тепер стає усе зрозуміло.

- Ти міг мене зупинити, — кричу. – міг по-справжньому зупинити. Відразу пояснити, що ми не рідні. Ти просто використав мене, як і Давид. Ось чому ти хотів попередити мене у чомусь, коли віз до Богдана. Ти казав, що на іншу було б чхати, обізвав тупою овечкою, бо й для тебе цей союз був вигідним. Сподобалася тобі, так? – гірко хмикаю. – тоді, чому не спинив? Чому?! – б’ю хлопця кулаками в груди, а на очі навертаються сльози. – ти міг просто сказати, Артуре. Адже, міг, але не зробив цього. Боже... – розвертаюся та йду геть, хочеться якомога швидше опинитися подалі від його присутності. У моїй історії у кожного виявилися скелети у шафі. Навіть у тих, кого вважала близькими, чорт. Артур не поспішає наздоганяти, та й це на краще. Як взагалі тепер довіритися комусь?

Братик, чорт забирай. Адже, дійсно міг сказати усю правду відразу, міг стати моїм світлом, бо сподобався. Але ж сам натякав на те, що так має бути, марив тим чим і Давид, поки не зрозумів, що я це і є вона. Боже.