Глава 34

Врешті мене переводять до звичайної палати, тієї, яка й була до операції. Я досі ніби у вісні, мені не віриться, що все закінчилося, і тепер я... здорова. У мене справді не виникли якісь наслідки й все просувається добре. Мама постійно підтримує й Раймар обіцяє, що ще декілька днів і можна повертатися до України та минулого життя. Але, як завжди у найгірших історіях є одне «але». Богдан... Він так і не телефонував, не цікавився й взагалі не подавав ніякого знаку. Найгірше, що мене це дуже засмучує, бо хочеться... чомусь хочеться бути важливою цьому чоловіку. Зітхаю та падаю на ліжко, прихопивши якусь книгу, одну з тих, які притягнула Іванка.

Так проходить ще декілька днів, а тоді настає один з прекрасних. Мене виписують, буквально. Приходить Раймар та дає настанови й бажає усього найкращого. Я радію, ніби дитина й посмішка реально не може покинути обличчя. Це означає тільки одне – скоро я зустріну Богдана. Скоро подивлюсь у його очі й нарешті ми вирішимо, що між нами. Чому він потай цікавиться моїм станом, а не прямо у мене. Чому взагалі усе так складно, якщо можна жити простіше та легше.

Ближче до обіду збираю валізу, а Раймар приносить документи та якийсь конверт.

- Що там? – зажмурюю очі.

- Квитки, Елю, — каже. – Богдан передав. Виліт завтра, тому готуйся.

- Завтра? – трішки засмучено зітхаю, все ж надіялася на сьогодні, адже й виписка сьогодні.

- Завтра, — киває. – твій чоловік наполягав на тому, аби ти відпочила й з чистими думками летіла додому.

- Оу... – морщу носик.- ясно.

- Ти сильна дівчинка, Елю, — каже, коли вже збирається йти. – я щасливий, що познайомився з тобою. Успіхів, дитинко. – легко посміхається, а я не втримуюсь та обіймаю чоловіка.

- Дякую Вам, Ви зробили більше аніж могли... врятували життя.

- Припини. Це моя робота, не змушуй плакати дорослого чоловіка. 

Раймар йде, а мені лишається тільки дочекатися мами з водієм та їхати у її готель. За хвилин двадцять так і стається, тому хапаю речі та прощаюся з усіма з ким встигла познайомитися тут. А коли сідаю до автомобіля, ніби друге дихання відкривається. Це так прекрасно, після усього, знати, що ти здоровий. Що для тебе усі шляхи відкриті. Ти ніби вдруге народився і тепер не хочеш втрачати жодного моменту.

- Все ж, тут гарно, — кажу мамі. Мабуть, не помічала цього через страх, а зараз... зараз усе по-іншому.

- Знаю, — каже. – я така щаслива, що все закінчилося.

- Ні, само, — посміхаюсь щиро. – все тільки починається.

- Справді. Коли до України?

- Не знаю, Богдан купив квитки на завтра, але чомусь мені хочеться летіти сьогодні, — знизую плечима. У мене дійсно є таке відчуття, тому... – можливо ми замінимо квитки та полетимо найближчим рейсом.

- Я не проти, — видихає мама. – насправді втомилася тут.

Це радує, тому після того, як добираємося до готелю беру ноутбук та пробиваю інформацію чи можна ще повернути квитки, які у нас є та взяти нові.

Дізнавшись, що це навіть зробити просто, радію ніби маленька та проставляю сьогоднішню дату.

- Мам, — кричу крізь весь номер. Він тут поділений на дві кімнати. Щоправда, в цей ми заїхали тільки сьогодні, мама жила в іншому, тому дивно буде виїжджати з нього, пробувши лише декілька годин тут. – я замовила, потрібно збирати речі, виліт за три години.

- Так швидко, — хмуриться. – ти певна, що встигнемо?

- Думаю, так, — знизую плечима. – мої речі зібрані, лишилися тільки твої.

- То я пішла? – показує пальцем на кімнату.

- Так. Допомогти?

- Ні, ні, я сама впораюся. До речі, я тобі перуку купила.

- Не потрібно, мам, — посміхаюсь. Все ж за ці два тижні я змирилася зі своєю зовнішністю. Та й не хочеться приховувати те, що спіткало. Тим паче зараз для цього є безліч усіляких головних уборів. – дякую, але я зав’яжу косинку на голову. Не варто приховувати це.

- Ну як знаєш, — усміхається. – я пішла, спробую швидко зібрати речі.

Мама дійсно справляється швидко, тому здаємо номер та їдемо до аеропорту. Сьогодні доводиться шукати усе по картах, оскільки той водій, що привіз нас у лікарню та возив маму призначений на завтра, а якщо викличемо сьогодні – відразу викриємо себе. Тому телефоную до Іванки та прошу про допомогу, дівчина сама викликає таксі й ми вдало добираємось пункту призначення. Заторів знову не має на дорогах. Не країна, а казка, присягаюся. За той час, коли була у Києві та їздила кудись з Богданом встигла просякнутися тими відчуттями.
Знаєте, як буває, коли ти чогось передчуваєш, а воно все не йде? Ось так і у мене. Кожну хвилину заглядаю на годинник, буквально. Й коли нарешті нам оголошують посадку, я ніби та пташка, що летить на зустріч прекрасному.

В літаку змушую себе заснути, аби швидше опинитися на теренах України. Не знаю як, але дійсно засинаю й прокидаюся, коли літак здійснює посадку.
Після приземлення викликаю таксі до будинку Богдана. Мама теж їде зі мною, бо повертатися до села занадто пізно, а завтра її зможе відвезти водій. Автомобіль приїздить швидко, а у нічному Києві не має заторів, тому й до будинку доїжджаємо за години пів. Натискаю пальцем на дзвінок, а тілом бігають мурахи від передчуття. Обличчя прикрашає посмішка, й напевно очі мої теж горять від щастя. Чомусь я щаслива побачити його, я прямо марю цим й не можу нічого із собою вдіяти, хоча в якомусь сенсі й впевнена, що так немає бути.

Ворота відчиняються й на вході бачу знайоме обличчя охоронця. Чомусь він трохи дивно реагує та якось невпевнено пропускає усередину. Його поведінка відразу напружує, бо я ніби відчуваю, що щось не так і там за межею паркану мене чекає те, що не сподобається.

Врешті заходимо й у нас забирають валізи та допомагають занести до будинку. Сам будинок повністю порожній, тут темно й кругом жодного шуму. Гадаю, що Богдан спить, тому вирішую зайти до нього завтра, а поки направляюся до своєї кімнати. Мама теж йде туди, де була увесь час до Німеччини.
Коли замикаю за собою двері кімнати та шумно видихаю й опиняюсь у повній тиші, чую як за вікном хлюпає вода. Підозріло кошу погляд на вікно й повільно йду до нього, а там... там він. Богдан, якого жадала побачити понад усе на світі. Богдан, якому думала, що небайдужа. У нього оголений торс, а на тілі лише плавки, а ще... ще це те саме передчуття, яке я вловила, коли переступила поріг воріт. Він не сам, своїми долонями він обіймає худорляву дівчинку зі зовнішністю моделі, а губи блукають її тілом.