Глава 31

- Ти не купував собі квиток, — стверджую, коли ми вже їдемо додому. Більше чомусь немає ніякої напруги, вона ніби випарувалася кудись ось так за один момент. Нехай, це звучить дивно, дико, але... але це насправді так, і я не можу дати цьому пояснення. Мабуть, ніхто не зможе. Мабуть, це якийсь обман, ілюзія, будь-що. Не знаю...

- У мене багато справ в Україні, — стає трішки образливо від слів чоловіка, бо ще годину тому він фактично зізнавався у почуттях, а зараз справи важливіші за мене.

- Ясно... – коротко кидаю та повертаю погляд на дерева, що кружляють за вікном. Це казкове явище, у ньому можна загубитися. Буквально.

- Не думай чогось зайвого, — каже різко. Спершу думаю, що він про те, аби не думала, що неважлива, але наступні слова Богдана, реально вбивають серце. – усе, що говорив тобі... забудь, Елю. Між нами нічого не може бути й це лише моментальна слабкість. Так буває у чоловіків, але не розраховуй на більше. Я не розраховував їхати із тобою до Німеччини. Як би ти не приваблювала, як жінка, та мені це не потрібно. – кожне його слово для мене, як новий удар по обличчю. Тільки я забулась про напругу, про ненависть та байдужість. Тільки, зрозуміла, що між нами відбувається хімія, а він... він розбив це.

Хмикаю та ігнорую. Відчуваю, як волога накопичується у очах, але стримую її, бо не можу. Не маю права плакати перед ним. Нехай думає, що й мені байдуже. Кого я обманювала, коли дала нам шанс? Ідіотка.

Знову повертається той самий холод, який був до сьогодні. А можливо він і не зникав зовсім, а я сама нафантазувала собі казку. Чи буває вона? Чи було взагалі те тепло? Й для чого ми зараз тут, для чого ці ковзани, зізнання й розбите серце. Типу, прощання? Гірко всміхаюсь, втикаючись чолом об скло. Більше не вражають дерева, які білосніжними плямами танцюють на узбіччі. Більше нічого не вражає. Тільки даю собі зрозуміти, що Богдан і справді покидьок. Він не зміниться, не стане тим, хто створений для тієї самої. Тільки не він.

Цілу дорогу атмосферу з’їдає тиша, бо нам нічого сказати. Ні йому, ні мені. Ми обох у прірві. Я з розбитим серцем, хоча й важко у це повірити, бо не розраховувала на велике кохання із Богданом. А він у своїх власних тарганах заблукав. Я взагалі не відчувала до чоловіка нічого, окрім ненависті, але сьогодні. Чорт, щось явно дало збій, а тепер він такий. Наляканий, чи що...

Коли зупиняється під будинком, вибігаю з автомобіля та минаю відстань до входу в дім. Швиденько стягую верхній одяг та йду до кімнати. Не звертаю увагу на Тоню, яка схоже приготувала вечерю, ні на маму, яка стояла поруч із жінкою. Мені так байдуже, чомусь хочеться тільки втекти із цього дому.

Першим ділом дістаю валізу, й не переодягнувшись, скидаю до неї речі, які планую брати із собою. Документи усі в мами, тому навіть не має за що хвилюватися. Складаю найнеобхідніше, сподіваюсь, що затримаюся у Німеччині на невеликий термін. А потім... потім не повернуся у цей будинок. Нехай сам живе за своїми правилами й грається почуттями.

Літак запланований на третю годину ночі, тому сьогодні лягаю раніше, навіть не повечерявши. Тільки обіймаю Тоню на прощання, бо хто знає чим усе закінчиться... як би сумно не було розуміти ці й усвідомлювати. Богдан більше не турбує, здається він взагалі зникає з радарів, бо після того, як покинула іномарку чоловіка більше не бачила його.

Посеред ночі грає будильник, я навіть не бурчу, а прокидаюсь. Мені хочеться летіти туди, я буквально готова до цього й чекала. Коли виходжу за двері кімнати, стараюся не шуміти, але дивуюсь, адже у всьому будинку горить світло. Помічаю декілька охоронців й самого Богдана, який зараз одягнений у спортивні штани та чорну футболку. Волосся чоловіка розтріпане, а ноги босі. Важко дихаю від одного лише вигляду... Він дуже красивий. Неймовірно. Але... але я не можу. Не повинна дозволяти собі думати про Богдана так. Мотаю головою та йду до мами.

Жінка теж зібрана та чекає лише на мене.

- Елю, — чую голос Богдана позаду й повертаюся.

- Ти щось хотів? – фиркаю. – здається, ми вже все обговорили. Нам час їхати, скоро літак.

- Ні, я лише хотів побажати щасливої дороги, — байдуже кидає й ця байдужість розриває. Дратує. Хочеться кинути у нього чимось важким, але не можу. – вас відвезуть до аеропорту.

Ігнорую його та голосно фиркаю, а тоді минаю Богдана, навмисно штурхнувши його плече. Нехай не думає, що він тут комусь важливий, якщо хоче таких ігор, то нехай грає сам. В одиначку.
Байдуже, Елю! Ти маєш забути його і все, вилікуєшся, повернешся та почнеш нове життя і чхати на те, що повинна жити із цим покидьком три роки. Такого не буде, врешті, не піде ж він із цим договором до суду.
Швидко одягаюсь та всовую до рук охоронця валізу, а тоді спускаюся та накидаю куртку. Не прощаюся із чоловіком, хоча чудово бачу його погляд боковим зором. Виходжу уперед, а за мною мама. Все. Залишаю за спиною це божевілля.

Не буду брехати, я хочу... понад усе на світі хочу, аби він сказав, що: «ось це все твій жахливий та дурний сон, а я лечу з тобою». Я не знаю чому саме мені це необхідно. Просто не знаю... Безглузда дурепа.

Мотаю головою, коли сиджу у салоні авто. Пішло воно все до біса. Здається, я вже зовсім з’їхала з глузду, інакше це й назвати важко. Хотіти божевільно, аби він зник із життя, і в той же момент бажати його поруч із собою.

Машина рушає, а разом із нею рушає й наша тонка нитка, яка зв’язує.

Вже за декілька годин нас із мамою зустрічає Німеччина й чомусь я уявляла її зовсім другою, а вона... вона теж розчарувала. Така сіра та похмура, взагалі не вселяє нічого світлого, а лише навпаки гнітить. Тут теж на нас чекають, помічаю табличку зі своїм іменем та йду туди. З нами вітаються українською, напевно спеціально обрали таких людей, аби не виникло проблем. Чоловік забирає валізи та допомагає сісти до салону, а тоді сідає сам й рушає.