Глава 30

Коли їдемо додому, Богдан поводиться дуже дивно. Нервово та злиться абсолютно на усе. Я мовчу, бо не хочу виводити чоловіка ще більше. У будинку досі чекають мама з Оленкою, чомусь Богдан не наказав, аби дівчат відвезли у село, та це й на краще. Я хочу, аби мама лишилася, мені зараз необхідна її підтримка понад усе.

За найближчі два тижні маю зібрати необхідні документи, а вже там, у Німеччині на мене чекатиме лікар, той самий, про якого говорив Аркадій.

- Де ви були? – нервово питає мама, коли бачить нас.

- Інтерв’ю давали, — відповідає Богдан, випередивши мене. – а тоді ще до лікаря їздили.

- До лікаря? – мама пом’якшує голос та дивиться на чоловіка.

- До лікаря, — впевнено кидає. – нехай дочка розповість вам. – киває у мій бік, а тоді й взагалі зникає за межами свого кабінету.

- Що це з ним, Елю? – хмикає жінка, а я швидко стягую верхній одяг та лишаю у гардеробній, тоді йду за рідною до вітальні.

- Тоню, зроби, будь ласка чаю, — прошу помічницю й повертаюся до мами. – змерзла, — пояснюю їй та легко посміхаюсь. Не знаю, напевно просто хочу відійти від розмови про Німеччину, бо уявлення не маю як мама на це відреагує.

- То що там? Тобі щось нове сказали?

- Сказали... – протягую. – є шанс.

- Справді? – щиро радіє жінка. – і, що нам робити?

- Я поїду до Німеччини на лікування, — просто кажу, уникаючи розповіді про відсоток шансу.

- Як швидко?

- За дві тижні, — потираю чоло й вичавлюю посмішку... або ж щось на подобі неї, бо важко уявити, що можу звідти й не повернутися. Хоча, хочеться вірити у хороше. – маю тільки документи зібрати, а там мене вже чекатимуть.

- Скільки триватиме це лікування?

- Не знаю, можливо тиждень, або місяць, — знизую плечима та підтискаю губи. – не знаю, мам, про це мови не йшлось.

- Невже це все закінчиться? – полегшено зітхає, а в очах видніється надія.

- Так... – видихаю повітря. – скоро закінчиться, — і тільки ми з Богданом знаємо, що закінчитися може двома випадками, а не тільки щасливим. – ти залишишся тут ще? – з надією прошу. – мені зараз необхідна твоя підтримка, можливо навіть летіти доведеться зі мною. Зможеш?

- Звісно, — відразу киває та кладе свої долоні на мої, даруючи тепло. – про це й мови не може йти, звісно я буду з тобою.

- Дякую, — обіймаю жінку, а Тоня приносить готовий чай та ставить переді мною на стіл. Дякую їй та коротко посміхаюсь.

Ми сидимо з мамою удвох та говоримо про своє, більше не чіпаємо теми з лікуванням і я радію цьому. Зараз взагалі не хочеться думати про це, бо я боюсь... Страх тепер всюди супроводжує мене, куди б не тікала та не ховалась, він мій вірний супутник. Ось так створені ми... люди. Нами граються, нашими долями та життями. Ми ніби іграшки, які використовують якісь створіння на небі. Ось так я собі уявляю життя, а як інакше.

- Мамусь, я піду відпочивати, бо сильно втомилася після сьогоднішнього дня.

- Звісно, доню, — гладить плече. – йди.

Цілую рідну у щоку, а сама йду до кабінету Богдана. Ми із мамою сиділи у вітальні близько двох годин, а чоловік так і не вийшов із свого кабінету, тому мені цікаво, що з ним відбувається.
Заходжу без стуку й ловлю не дуже приємну картину очима. Він сидить на своєму місці з закинутою головою на спинці крісла. Рукава сорочки закачані до ліктів, а верхні ґудзики розстібнуті. У руках тримає склянку із коричневою рідиною. Він розбитий та розчарований... але, чому? Чому? В голові лише одне запитання, невже це все через мене? Якщо так, то яка у цьому причина? Я ж його іграшка й за фактом чужа дівчина на яку чоловікові має бути байдуже. Адже, не закохався ж? Мотаю головою, розуміючи, які нісенітниці лізуть у голову. Ні, це точно не може бути через мене.

- Елю, а стукати не вчили? – хмикає, навіть не підіймаючи голову. Не знаю, як розуміє, що це я, але розуміє. Ціпенію, але не здаюсь та просто зачиняю за собою двері, зайшовши усередину.

- Ти теж не стукаєш, — здіймаю брови та складаю руки на грудях. Займаю місце навпроти чоловіка, і тільки підійшовши ближче помічаю наскільки він п’яний. – ти п’яний, — кажу прямо. – ходімо проведу тебе до кімнати.

- Не хочу, — гиркає. – залиш мене самого.

- Не залишу, — карбую. – у чому причина, Богдане? Чому ти такий?

- А ти не розумієш? – гмикає та сумно посміхається, підійнявши голову. Погляд кольору ночі роздирає заживо. – справді не розумієш? – мотаю головою не зводячи очей із чоловіка. – ти не байдужа мені, дідько... справді. Не. Байдужа. – ніби вибиває кожне слово, а тоді гучно сміється. – я, бл* не знаю у чому причина, що пішло не так і у який момент, але втратив голову. Втратив. Твоя ваніль вибиває з мене усю дурість, усю владу. Твоя ваніль... така невинна й порочна водночас. Бісова демониця, Елю, — гиркає здійнявши брови. – навіщо ти з’явилася у моєму житті? – шепочу, широко розвівши вуста. Боже... Його слова, ніби б’ють ляпас. Я не вірю, не хочу, аби були правдою. Не може бути правдою. Не так і не з ним. Він не міг змінитися лише за декілька днів, я точно бачила байдужість. Вона з’їдала мене.

- Брешеш сам собі, — гиркаю та підіймаюсь. – проспися, Богдане, у тобі говорить алкоголь. – розлючена біжу до дверей, та тільки відчиняю їх, ловлю у спину власний вирок, який, ніби б’є гучного ляпаса.

- Якщо ти помреш... що тоді? – шепоче хрипотою. – що тоді?! – відчуваю вологу у очах, міцно заплющую їх, а тоді поруч із собою чую сильний удар. Розплющую очі та швидко кліпаю, аби забрати вологу й розгледіти. Це склянка... склянка, яка щойно була у руках Богдана.

Два тижні проходять непомітно для мене, за збором документів та розмовами із мамою. Оленка давно поїхала додому у село, а Богдан навіть не намагається поговорити зі мною. Не знаю, чи пам’ятає він ту розмову, але я пам’ятаю чудово. Не можу повірити у правдивість його слів, не можу і все. Купу разів повторювала собі слова чоловіка й не вірила. Важко повірити та й чи хочу? Думала. Довго думала й дійшла висновку, що він теж зачіпає моє серце. Десь глибоко, там куди не дістатись, але зачіпає. Він дістався у той потайний кут. Дістався і все.
Завтра я маю виїздити до Німеччини. Богдан купив два квитки тільки у одному напрямку, бо ніхто не знає, коли доведеться повертатися назад, й зробив нам із мамою документи, аби могли покинути країну. Так, другий квиток для мами. Богдан відмовився їхати, напевно у нього тут купа справ, але я й не хочу, щоб їхав. Мені стало важко з ним. Не скажу, що почувалася комфортно із цим чоловіком, але тепер, після усіх його слів... Дискомфорт.