Глава 28

На моє щастя, це весілля проходить не так, як я собі уявляла. Тут ніхто не сидить за великими столами і тим паче не кричить «гірко». Тому почуваю себе доволі розкуто, тільки ця сукня дратує, бо занадто важка, а ще фата, яку вимушена носити до кінця дійства.

Богдан знайомить зі своїми друзями, й що дивує мене, так це те, що він представляє мене дійсно як свою кохану дівчину, а ще весь час обіймає за талію.

Насправді я ніколи не була на таких розкішних весіллях, та й на звичайних доводилось бути нечасто. Ці багатії зовсім по-іншому святкують, тому вже о десятій гості розходяться по домівках, тільки мама з Оленкою лишається. Артур же, навіть не дивиться у мій бік, а просто лишає нас та йде зі своєю дівчиною.

- Нарешті, — зітхаю та падаю на диван. – нарешті закінчилося це божевілля. – хмикаю, а Богдан люто закочує очі та стягує краватку. Мама ж з подругою лишають нас наодинці.

- Дякую, що підігравала, — каже та сідає поруч. – допомогти із цим? – тикає пальцем на фату. Дивуюсь, але погоджуюся, так хочеться швидше її стягнути із себе, бо вже мозок болить, чесне слово. – тільки я все одно серджусь на тебе, — фиркає та стягує обережно невидимки.

- Знаю, — здіймаю брови. Знаю, що Богдан не бачить. Бляха, мені й самій соромно але...

- Зрозумій, я... я не хотіла йти з ним, я не могла переступити через гордість та піти до вівтаря із тим, хто продав мене... кому я не потрібна. Не могла.

- Знаю, вибач, — каже й дивує мене цим. З чого б це така переміна. – це весілля було важливим. Для усіх.

- Твої друзі, — починаю. Богдан вже зняв фату, тому повертаюсь до чоловіка обличчям. – вони не знають, що це фальш. Вони думають, що ти і справді закохався та одружився зі мною.

- Думають, — підтверджує та всміхається.

- Чому? Це ж друзі, хіба вони не мають бути найближчими?

- Що за стереотипи? – фиркає та мотає головою. – у нашому колі не буває справжніх друзів, Елю.

- Зрозуміло.

- Завтра вранці прокидатися, — повідомляє сухо. – поїдемо на інтерв’ю, а потім відразу до лікаря, у тебе буде обстеження.

- Інтерв’ю? – ледь не пищу. – яке ще інтерв’ю? Ми так не домовлялися! Ти ж розумієш, що я не публічна особа, я не можу ось так взяти тебе за руку та вийти до камер, а потім ще й щось говорити.

- Припини, — зітхає втомлено. – ти не будеш нічого говорити, хіба що про своє кохання, все що треба я скажу сам. Загалом, питання стосуватимуться бізнесу.

- І який у тебе бізнес?

- Завтра дізнаєшся, — гмикає та підіймається. – а зараз ходімо спати.

- А як же подарунки? – кидаю погляд на купу з коробками обернутими у подарунковий папір та глузливо посміхаюсь.

- Тоня завтра розбере, — знизує байдуже плечима чоловік.

- Добре, — кажу та підіймаюся, плескаючи долонями по сукні. – тоді, я до себе, а тобі на добраніч, чоловік, — гмикаю та йду геть. Оце так, я дружина... Навіть думати про це смішно.

За дверима кімнати чекає мама, яка допомагає зняти цю важку сукню. Більше вона не така стривожена, як була до весілля, бо тепер усе приречено й поверненню не підлягає. Жінка йде до себе у кімнату, а я до ванної. Знімаю колечко, яке нещодавно Богдан одягнув на пальчик та кладу його на дзеркало, а сама розплітаю зачіску. Хочеться змити із себе купу лаку для волосся та й загалом... увесь сьогоднішній день. Ось так негадано я вступила у шлюб з відомим чоловіком і тепер вимушена брати участь у цьому божевіллі.

Після усіх процедур забираю обручку й повертаюся у кімнату, занурюючись під ковдру. Сон приходить майже відразу, звісно, після такого дня важко було б не заснути.

Вранці прокидаюся від того, що у моїх ніздрях буквально стоїть аромат бергамоту та літа. Розплющую очі й помічаю його поруч із ліжком.

Автоматично закочую очі та гарчу собі під ніс. За вікном ще темрява, чому його приперло так зарання?

- Чого тобі? – нервово протягую хриплим голосом.

- Інтерв’ю, — зводить одну брову доверху. – пам’ятаєш? Я попереджував.

- Чому так рано?

- І про це попереджував, — руки Богдана всунуті у кишені, а сам чоловік уже на повному параді. І, коли він це все встигає.

- Як можна жити таким життям... – буркаю роздратовано. – відвернись, я одягнусь.

- А ти що там...

- Не продовжуй, — гиркаю.

- Я й не...

- Замовкни! – кидаю у Богдана подушкою, псуючи йому усю ідеальність. – я не гола, просто без... неважливо.

- Добре, — нахабно хмикає та відвертається. Так, мені некомфортно перед ним, не знаю чому, не маю цьому пояснення.

Швиденько натягую халатик та бурчу собі під ніс невдоволено. Ще так хочеться спати, що неможливо, а вже маю їхати незрозуміло куди. Беру телефон й розумію, що саме шоста. Шоста, чорт забирай!

- Тільки шоста, — звожу невдоволено брови. – яке до біса інтерв’ю можна брати у шостій?

- Можна, — спокійно каже. – звикай.

- Можеш йти, я швидко прийму душ та прийду на сніданок. І, що мені потрібно одягати?

- За це не хвилюйся, дівчата тебе підготують.

- Дівчата? – видаю нервовий смішок, відразу пригадуючи тих вчорашніх, які ледь поглядами у мені діру не пропалили від ненависті.

- Щось не так?

- Все так, — врешті зітхаю. – йди, я скоро прийду.

Чоловік лишає мене саму, а я нервово стогну. Так не хочеться знову бути із тими дівчатами, я не знаю звідки така неприязнь. Хоча, здогадуюсь, але все ж... Часу шкодувати себе не маю, тому приймаю душ та повертаюся до кімнати, де ловлю погляди тих самих майстрів, тільки з ними ще один чоловік.

- Привіт, лялечко, — посміхається цей чоловік. – я Антоніо, — цей Антоніо простягає руку й з широкою посмішкою розглядає мене з ніг до голови. – оце так пощастило Богданові, ти справжня красуня. А талія...

- Я Еля, — вичавлюю легеньку посмішку та теж тисну руку. – ви...?

- Я стиліст, твій.

- Оу, зрозуміло, — здіймаю брови та сідаю у крісло. Сьогодні у мене ніби моральна підтримка є з боку цього Антоніо. Дівчата при ньому не такі злі, але мене дивує те, що він робить. Обирає одяг аж до самої білизни.

Коли роботу зроблену, розглядаю себе у дзеркалі. Темне волосся легкими локонами спадає донизу, а тіло прикрашає красива бордова сукня, яка відкриває декольте.