Глава 27

Стою та розчаровано дивлюся на себе у дзеркало. У цей день все почалось занадто неправильно. У відображенні красива дівчинка, яка певно мала б бути щасливою, хіба ні? Але натомість я маю купу проблем, нареченого нахабу та Давида, який має вести до вівтаря. Так, саме має, бо так чомусь захотів Богдан. Для чого це все? Хіба це має якесь значення? Адже, усе це фарс. Чистий фарс… зітхаю та поправляю прикріплену до голови фату, чомусь якась невидимка боляче впивається у шкіру голови та викликає тупий біль. Хочеться розплакатися від усієї цієї картини, що сформувалася, але не можу, бо бісів макіяж потече, а я не витримаю ще годину присутності тієї злої дівчини.

Зітхаю та йду до ліжка. Чому моє життя таке? Суцільне лайно й зовсім нічого хорошого. У мою кімнату вкотре хтось заходить, і я підіймаю погляд. Мама. Шумно видихаю та пропалюю діру у жінці, ніби хочу показати, як мені зараз важко. І ні, не через саме весілля, з ним я змирилась та налаштувалася на те, що це все ненадовго, усьому причина клятий Давид. Батько, який продав власну дочку.

- Мам, — шепочу закусивши губу. – Богдан хоче, аби до вівтаря вів Давид. А я так не хочу…

- Я розумію, — сідає поруч та обіймає плечі.

- Можна щось вигадати, аби цього не сталось? – здіймаю погляд і тут у мою голову приходить ідея, яку я вважаю геніальною. – ти можеш попросити Артура, аби він вів мене до вівтаря? Тільки… зроби це непомітно, бо Богдану не сподобається такий розклад.

- Не знаю, Елю, — здивовано дивиться. – але, я спробую щось вигадати.

- Добре, — посміхаюся з надією. – тобі вже час, скоро почнеться церемонія.

- Так, я знаю, — киває. – там уже всі готові, чекають лише на тебе.

- Я так хвилююсь.

- Не хвилюйся, Елю, — жінка дарує ніжну посмішку. – це все не по-справжньому і скоро закінчиться. Ти у мене сильна дівчинка й впораєшся з усім, а я завжди буду поряд.

Мама виходить, а я лишаюсь у гордовитій самотності чекати на Артура. Сподіваюся, що жінка щось вигадає й мені не доведеться ділити доріжку до майбутнього чоловіка із тим, кого щиро зненавиділа ще з дня знайомства.

Не знаю скільки проходить часу, але на задньому дворі чується весільна музика. Визираю у вікно, там все красиво, ніби й дійсно весілля справжніх закоханих. Змушує нервувати тільки кількість людей, яких я зовсім не знаю та камери, бо їх аж занадто багато. Дивно, що взагалі Богдан дозволив цим ЗМІ пробратися та проводити зйомки. Хоча, мабуть, для нього це весілля важливе.

Відступаю від вікна, коли у двері стукають. Хвилювання відразу пробиває до кісточок, бо чомусь відчуття таке, що там Давид, тому мовчу в надії, що піде, але він не йде й продовжує далі стукати.

- Елю, ти тут? – чується знайомий голос, тому видихаю з полегшенням.

- Так, заходь, — двері відчиняються й я бачу знайоме обличчя, яке чомусь змушує радіти.

- Привіт, — Артур підходить ближче та обіймає. — тити така красуня сьогодні. Найгарніша наречена, яку я бачив.

- Не підлизуйся, — сміюсь та б'ю хлопця у плече.

- Мене твоя мама прислала, — підморгує. – повісила на мене важливу місію – вести сестру до вівтаря.

- Добре… - полегшено видихаю. – думала, що нічого не вдасться.

- Не вдасться, якщо не поспішимо, — знизує плечима. – батько готувався йти до тебе, але я випередив його, тому потрібно поспішати, аби він не встиг зловити нас.

- Тоді, я взуваю туфлі і йдемо,- щебечу, всідаючись на ліжку. Дістати коробку виявляється не таким легким завданням, як я очікувала, бо сукня занадто об'ємна та важка.

- Я допоможу, — каже хлопець, коли помічає, що не справляюсь сама.

Артур дістає коробку з білосніжними туфлями відомого бренду й витягує по одному. А тоді і зовсім бере до рук ніжку. Здається, що перестаю дихати у цей момент, а тіло кам'яніє. Чому так? Чому я реагую так на власного брата? Це ж так неправильно та аморально. Хлопець відчуває те ж саме, помічаю це по тремтінню ого пальців, коли він защіплює застібку. Прискорює себе та старається заволодіти власними емоціями та почуттями й здається, йому це дається важко.

Коли нарешті діло зроблене, підіймаюся та накидаю на обличчя фату. Не знаю для чого це, але так має бути, не даремно ж цей кусок тканини тут висить. Беру брата під руку, а він перевіряє, чи ніхто нас не побачить. Відчуваю себе у цей момент агентом під прикриттям, не менше.

Ми виходимо із моєї кімнати й швиденько спускаємося до входу у задній двір, а тоді чуємо, як оголошують мій вихід.

- Ну що? Ти готова?

- Здається, що ні, але хіба це важливо?

- Елю…

- Не починай, — кажу та зітхаю. – просто зробімо це і все.

- Як скажеш, — сумно дивиться на мене, а тоді відчиняє двері, а далі…

Далі я не помічаю нікого, крім нього. Чоловіка, який явно не очікував того, що побачив. Його нещира посмішка відразу зникає та розчиняється, а на зміну приходить яра злість. Губи змикаються у тонку лінію, а вилиці тремтять від зціпеніння зубів. А мені весело, серйозно. Не чекав, Богданчику? Точно не чекав, а я підсунула тобі таку свиню. Не знаю, чим саме закінчиться для мене ця витівка, але так я відчуваю себе краще.

Поруч із Артуром, а не з Давидом.
З кожним кроком я наближуюсь до нього й серце вирішує жити життям окремо від власниці, буквально. Воно б'є з такою силою, ніби на низькому старі перед вильотом. Боже… він такий красивий. Зимове сонце грає з його рисами обличчя та волоссям, і нехай він зараз злий до божевілля, та факт лишається фактом.

Ловлю себе на тому, що коротенька шубка взагалі не гріє, а у туфлях в такий мороз зовсім не тепло. Тому, пришвидшую ходьбу та доходжу до Богдана раніше ніж закінчується музика. Артур з посмішкою передає мене майбутньому чоловікові та розчиняється у натовпі.

- Що ти робиш, Елю?! – сичить на вухо, а сам фальшиво усміхається. Звісно. Хіба, можна показати, що у тебе щось не так, коли довкола купа людей із камерами.

- А що я роблю? – весело гмикаю.

- Він вів тебе до вінця, — гиркає.

- А чого ти хотів? Я ж ясно дала зрозуміти, що не хочу йти з Давидом. Не з тим, хто продав власну доньку за бізнес.

- Та мені байдуже, — фиркає злісно. – усі мали думати, що у нас ідеальна сім'я.

- Для ч-чого цей фарс? – вже фиркаю роздратовано я. – мене вів брат, у чому взагалі проблема? Можливо, у нас із братом міцний зв'язок. Твоя преса ні про що не дізнається, заспокойся.

- Ти тремтиш, — стверджує чоловік.

- Звісно, — сичу. – хто вигадав робити весілля на вулиці у мороз?

Не встигає Богдан продовжити, коли нас перебиває церемоніймейстер. Нас попросили повернутися одне до одного обличчям й Богдан взяв мене за обидві руки та легенько усміхнувся. Чого це він? Радіє? А я от зовсім ні. Хочеться витягнути свої руки з його лап, але не можна. Не можна, Елю. Я маю бути сильною та витримати це й не зіпсувати його репутацію, інакше усьому цьому не буде ніякої вигоди.