За вікном починає сутеніти, а я й досі не сказала мамі, що вона має їхати з нами. Я просто уявлення не маю, як пояснити це та як вона відреагує на таку новину. Ще й Оленка, адже, мають бути там свідки? Чи все ж ні? Я не знаю, чого саме чекати від того весілля, бо не брала участі у його оформленні. Хотіла, але... але, я навіть сукню не обрала іншу. Мені стало байдуже.
Коли годинник показує восьму, Богдан тонко натякає, що час рушати, бо дорога засніжена, а їхати довго, тому набираюсь сміливості та прошу маму збирати посуд.
- Поговорімо? – прошу жінку, на що та киває й виходить за мною до кухні. Замикаю за нами двері й ми лишаємось лише удвох.
- Ти щось хотіла, Елю? – сумно запитує та обіймає плечі.
- Мам, тут така справа, — невпевнено починаю й опускаю погляд. – ти маєш їхати із нами.
- Тобто? – хмуриться жінка. Погляд відразу стає сполоханим. – навіщо це?
- Завтра... завтра у нас весілля.
- Як це, доню? Тобто завтра?
- Не знаю, мамо, — знизую плечима й сумно всміхаюсь. – ось так, як ти й казала, життя несподівано змінює оберти.
- Але ж... я не думала, що усе буде так швидко, — жінка ходить кухнею й нервово кусає губи, а я не можу заспокоїтися, бо сама сходжу з розуму від цієї новини. Мама має рацію, все занадто швидко відбулося й тепер це весілля... Чорт.
- Я теж, але такі умови, — підходжу ближче до рідної та притискаю її до себе. – я ж сама підписалася на них, мамо, тому мушу виконати... за те, навіть у цього вчинку є дві сторони медалі. Я отримаю на заміну своє здоров’я... життя.
- Ти впевнена, що хочеш, аби усе відбулось саме так?
- Впевнена, — киваю. – до того ж ти сама казала, що Богдан нічого.
- А ти казала навпаки.
- Можливо він лише приховує від мене свою істинну сутність, — у спробі пожартувати підморгую. – хто знає, не даремно ж ти побачила у цьому чоловікові щось хороше. Складай речі, а я тут усе помию та складу.
Мама йде до своєї кімнати, а натомість приходить подруга з черговою купою брудного посуду.
- Оленко, у мене весілля, — зітхаю. – тому йди додому та збирай речі, поїдеш з нами у місто.
- Тобто? Коли весілля? – розширює очі дівчина та швидко кліпає повіками.
- Завтра, — видихаю. – довго пояснювати, та й не хочеться, але ти мені необхідна там. Сподіваюсь, батьки дозволять поїхати.
- Звісно, — викрикує дівчина. – звісно дозволять, це ж весілля подруги.
- Тоді дуй та збирай речі, сьогодні потрібно виїжджати.
- Біжу, — посміхається та тікає з кухні, а я лишаюся сам на сам із горою посуду.
Чомусь Оленка така щаслива від новини про моє весілля, а я ж... та я у розпачі, тут навіть нічого приховувати. Не знаю чому, адже ніби звикла за цей час до життя у будинку Богдана, але заміжжя... це щось інше для мене. Інший світ у який тебе забирають примусово. Я буду дружиною Богдана й це дивно щонайменше.
Мию чергову тарілку й відставляю її у бік, а тоді повертаюсь до столу за наступним посудом та ледь не втрачаю рівновагу від страху. Я й не помітила, що Богдан сидить тут.
- Ти... ти налякав, — важко видихаю повітря.
- Вибач, — лише стенає плечима й продовжує спостерігати.
- Ти давно тут сидиш? – буркаю ображено. Так, я ображаюся, бо навіщо так лякати дівчину?
- Хвилин десять, — гмикає. – ти так ретельно вимивала кожну тарілку, що тепер я навіть і сумнівів не маю, що обрав собі гідну дружину.
- А ти мав? – фиркаю розлючено. – сумніви.
- Ні, — просто відповідає. – не мав вибору, тому й сумнівів звісно ж не було.
- Не розумію... для чого тобі цей фарс. Хіба тобі не хочеться справжнього щастя із коханою дівчиною?
- Не буває кохання, — підіймається та поправляє джинси, а тоді підходить до мене, обіймаючи талію. Скрикую й хочу відійти, але не має куди. Я загнана у пастку... знову. Позаду умивальник, а спереду Богдан, який не збирається послаблювати хватку. У мене ж руки в піні. – скільки разів тобі повторювати, дівчинко? Щастя не буває на цьому світі. Затям, Елю.
- Буває, — зіщулюю очі та фиркаю прямо в обличчя. Ще й як буває. Відійти, Богдане, інакше вимащу твою дорогу сорочку брудними руками.
- А, що, якщо я не хочу відходити? – шепоче чоловік на вухо. – що, якщо я втрачаю контроль поруч із тобою? – його дихання настільки близько з моїм обличчям, що змушує відчувати подих бергамоту. Ноги тремтять та перетворюються на вату, яка ось-ось розтане, а тілом вже давно володіють мурахи. Боже... – що, якщо я влип, Елю?
- В-відійди, — налякано шепочу. Він мене лякає. Богдан лякає, чорт би його забрав. Штовхаю нахабу, наплювавши на брудні руки та відходжу у бік. – ти лякаєш мене, — прямо кажу, дивлячись на чоловіка. – і, і я не вірю тобі. Взагалі. Такий як ти не вміє щось відчувати.
- Але відчуває, — зітхає та проводить рукою по волоссю.
- Якщо це знову якась твоя чергова гра, — ціджу крізь зуби. – то будь певний, Богдане, ти залишишся у ній ні з чим. Точно не з моїм серцем.
- Ти впевнена, Елю? – хмикає й кутики його губ згинаються у подобі хворої посмішки.
- Впевнена, — рубаю усі його надії, якими б вони не були, бо чомусь я певна, що вони у нього нещирі. – я прийшла до тебе не за коханням... не за тим, аби опинитися у твоєму ліжку. Я прийшла за життям і ти, Богдане, це чудово знаєш.
- Подивимось, — здіймає брови й посміхається лукаво.
- Ти збожеволів...
Богдан повертається за стіл, а я удаю, що зовсім його не помічаю, тому продовжую мити посуд. Хоча чоловічою енергетикою так і віє з-за спини, але я ж не така слабка, аби боятися його.
Коли закінчую, мама вже повністю зібрала речі, а Оленка попросила, аби забрали її на шляху до Києва, щоб дівчина не пхалася з речами сюди.