Глава 25

Усю ніч відчуваю поряд із собою присутність чоловіка. Від нього йде тепло, таке якесь рідне, що не хочеться аби хоч на хвилину відпускав. Тулюсь міцніше й спостерігаю за Богданом, поки спить. Зараз він зовсім інший, не той холодний чоловік з різкими рисами обличчя. Зараз норовливий та такий... легкий. Риси обличчя м’які, й здається, що він ніколи не був тим крижаним хлопцем, якому на усе байдуже.

Обережно проводжу рукою по його грудях й відчуваю буквально, як між нами проходить струм. Його вії починають тремтіти й це лякає, тому швидко закриваю повіки й удаю, що сплю. Знову удаю... хоча й впевнена, він точно побачить, що це не так.

Все ж, засинаю знову й прокидаюсь лише тоді, коли відчуваю холод поруч із собою. Торкаюся рукою іншої половини ліжка й не знаходжу там чоловіка. Він просто зник, розчинився. Так, ніби й не було зовсім.

Сумно посміхаюсь, а тоді підіймаюся. Сьогодні мій день народження, моє вісімнадцятиліття. Так, Елю, сьогодні ти стала повнолітньою дівчинкою, яку вже завтра віддадуть заміж.

Швиденько приймаю ванну й роблю усі процедури, сьогодні нарешті я побачу маму й відсвяткую із нею цей важливий день. А ще Оленка прийде й ми знову, нашою звичайною компанією зберемось за одним столом. Від цього на обличчі намальовується легенька посмішка.

Дозволяю собі хоча б цей день провести без смутку, а вже завтра думати про майбутнє...

Одягаю шовкову блакитну сукню нижче колін, та завиваю волосся, фарбую вії та ховаю синці під очима тональним. Більше нічого не додаю, і так подобаюсь собі, та й не бачу у цьому ніякого сенсу. Коли повністю готова, спускаюсь у вітальню на сніданок, де вже чекає Богдан, який чомусь зовсім не у тому одязі, в якому звикла його бачити. На чоловікові сьогодні джинси та чорна сорочка.

- Доброго ранку, Елю, — посміхається. Він посміхається і я уперше бачу, що на його обличчі з’являються ямочки. Не знаю, чи щира ця посмішка, але хочеться вірити, що так. Якою б не була та змушує й мене посміхнутися.

- Привіт, — кажу й сідаю на стілець. Богдан же навпаки підіймається та зникає за межами вітальні, а тоді за декілька хвилин, ніздрями ловлю запах троянд, що розвіюється чітко усією кімнатою. Обертаю голову, а там... там він із квітами. Чорт. Я й не могла уявити, що поєднання Богдана і квітів буде таким милим.

- Вітаю з днем народження, — шепоче, коли підходить та нахиляється ближче. А тоді й взагалі цілує у щоку, у цей момент у мене буквально земля з-під ніг тікає. Я ніби у казку якусь потрапила, де усе протилежне реаліям мого життя. Богдан ніколи не був ось таким ніжним, щирим, добрим... Він повна протилежність того, що я бачу зараз. Він холодний, лютий... Богдан хижак, який не знає помилування нікому й нічому, тому... Можливо, це лише якась його ще одна гра? Не знаю, але так хочеться, аби це все було правдою. Хоча б тільки сьогодні.

- Д-дякую, — заплутуюсь у власних словах від шоку. Такого я точно неочікувала, але визнаю – приємно. Забираю у чоловіка букет з рук та підіймаюся, аби десь знайти вазу, шкода буде, якщо зав'януть. Букет настільки великий, що важко тримати. – я знайду вазу.

- Допомогти? – запитує, коли бачить, як важко мені тримати криваву красу.

- Якщо можеш, — сором’язливо кажу та опускаю погляд.

- Не соромся, Елю, — навіть у його голосі чується якась легкість. Ніби підмінили за одну ніч чоловіка. – ти сьогодні дуже гарна й заслуговуєш на ці квіти.

- Я просто... просто неочікувала, якщо чесно, — знизую плечима та передаю букет до рук Богдана. – та й не треба було.

- Не говори дурниць, — каже й знову дарує посмішку. – ти заслуговуєш на свято.

Коли заходимо до кухні, беру вазу, що стоїть у кутку й наливаю туди воду. Хвилююся, чи втримає ця ваза такий великий букет, але Богдан ставить їх так, що вони якраз поміщаються й не хилять місткість. Посміхаюсь, насолоджуючись їх красою. Ніколи на день народження не отримувала квіти, тому це якось так... незвично.

- То, ти відпускаєш мене до мами? – обережно запитую чоловіка.

- Звісно, — швидко відповідає. – але, за однієї умови, я їду з тобою.

- Тобто? – дивуюся. – а як же твоя робота? Та й взагалі, для чого це тобі?

- Робота не втече, а ти, — робить паузу. – я хвилюватимусь після вчорашнього, тому й не відпущу саму.

- Ясно, — трохи стає образливо, бо все ж надіялась, що він хоче провести цей день разом зі мною через день народження, а не через те, що сталось учора.

Коли снідаємо, до зали заходить Тоня із тацею у руках, а на ній красивий торт із цифрою «18». Широко посміхаюся, як бачу це й підіймаюся з-за столу.

- Вітаю, дитинко, — протягує торт та цілує у щоку. – сьогодні у твоєму житті настає нова сходинка з новими можливостями. Тепер ти стала дорослою, але не менш чистою та прекрасною, — посміхається й міцно обіймає.

- Дякую, Тоню, мені надзвичайно приємно.

Жінка киває та говорить з нами ще декілька хвилин, а тоді зникає за дверима. Мій же телефон розривається від маминих дзвінків. Бляха, як би могла сказати жінці, що ось я сама приїду і привітаєш, але ж не можу, бо це такий сюрприз, тому вперто ігнорую.

- Ти готова? – окидає поглядом Богдан й ніби сам дає відповідь на власне запитання. – поїхали, нам ще до магазину.

- До магазину? – здивовано перепитую.

- Ну так, мама твоя навряд чи готувалася до святкування, тому потрібно закупитися, аби ти не зубалась цей день ніколи.

- Ну добре, — погоджуюсь та знизую плечима. Якщо Богдан так думає, то чому б власне і не погодитись.

Богдан допомагає одягнути пальто й дає розпорядження вигнати машину із гаража. Тоді одягається сам й забирає у мене сумочку. Хмикаю під ніс, бо поводиться так, ніби ми і справді якась пара, що вирішила навідатися у гості до батьків. Мабуть, скоро так і буде, але на жаль фіктивно. Чорт... на жаль? Елю, у тебе точно їде глузд. Закочую очі й виходжу з будинку, а за мною Богдан.