- Ти говорила із ним, — шипить відразу, як тільки заходжу у будинок. Хмикаю, бо зараз лише сьома вечора, а Богдан вже вдома. Вперше таке бачу. А водій... шістка.
- Ти сьогодні рано, — кажу якомога спокійніше, бо поруч стоїть шокована Оленка. – а тепер конкретніше, — хмикаю та стягую пуховик.
- З Артуром, — фиркає. – ти говорила з ним, Елю.
- І? У цьому є якась проблема? – роздратовано сичу та заглядаю у очі чоловіка.
- Є, — гиркає. – ти ж знала, що я проти, аби ти зустрічалася із ним.
- Обговорімо наодинці, — прошу, бо стає соромно перед подругою. Богдан не заперечує, а злісно хапає під лікоть та тягне до свого кабінету, перед цим надавши розпорядження підготувати кімнату для Оленки.
- Слухай, — починаю, коли двері за нами зачиняються й ми лишаємось сам на сам. - по-перше, відпусти мене, — переводжу кривий погляд на його пальці, які міцною хваткою захопили тендітну руку. – а, по-друге? Чому ти взагалі вирішив, що маєш право командувати? Та зустріч... Вона вийшла випадковою, тому нічого страшного у цьому не бачу.
- Не забувайся, — цідить крізь зуби й рука стискається сильніше.
- Ай, — пищу, а на очі вже навертаються перші сльози. Він не вміє поводитися, просто не вміє... Й ніяких манер не має.
- Пробач, — все ж відпускає та мотає головою. – пробач... але, ти сама підписала угоду, сама добровільно погодилася на усі умови, тож...
- Тож, що? – гиркаю писклявим голосом.
- То ж дотримуйся їх, — видихає й заплющує очі. Вилиці ходять ходором, а зуби стиснуті від люті.
- Боже... – зітхаю. – Артур... чому він так турбує тебе? Артур всього лише мій брат, от і все і причини, аби не спілкуватися я не бачу.
- Я твоя причина, — здіймає розлючено брови. – я, Елю. Тільки я! І, так як я накажу, так має й бути, затям собі це!
- Прекрасно, — фиркаю й складаю руки на грудях. – а далі що? Що?! Заборониш спілкуватися з подругою, а тоді із мамою, бо тобі щось не подобається?
- Якщо знадобиться, то саме так і буде, — спокійно каже.
- Твій водій – шістка, — ціджу крізь зуби.
- На те він і є моїм водієм, — кутик губ чоловіка обережно підіймається. Глузує негідник.
Мовчу, бо не вистачає сил, аби передати усі свої емоції, які вирують у мені. Мене дратує його ставлення, дратує те, що він хоче завжди командувати і те, аби виконувала його забаганки. Дратує сам в цілому. Він... Він такий нестерпний мерзотник. Важко дихаю, відчуваю, як ніздрі розширюються від люті, а нігті впиваються у шкіру від того, що стискаю кулачки. Він бачить це. Богдан бачить, відчуває мою лють, але ігнорує. Радіє, бо точно певний, що я не порушу домовленостей. Знає, що виконаю кожну його забаганку, бо... бо хочу жити. Чорт. От що підсунуло мені моє власне життя, ось таку підлість.
- Ось, — кидаю його кредитку на стіл. – забери її.
- Купила подарунок?
- А це має значення? – здіймаю брови. Навіщо удавати, що цікаво, коли тобі байдуже.
- Має, — сухо каже. – мені дійсно цікаво, — падає у своє крісло чоловік.
- Купила, — видихаю. – я можу йти?
- Ти?.. – кривиться у посмішці. – не знаю... Можливо так, а можливо й ні. – його гра дратує, а Богдана здається навпаки забавляє. Дідько. Здається, ще трішки і я не витримаю цього натиску.
- Я, — нервово розвожу руки та оглядаю кабінет. – бачиш тут ще когось?
- Елю... – тихо сміється. Його ніч вбиває, бо вона, чорт забирай, така холодна та спокуслива водночас, що це вбиває. Вбиває мене, адже я не маю так думати про цього чоловіка. Він лише момент у моєму житті. Момент, який надіюсь, скоро завершиться. – ти ще така дитина, — хрипло шепоче та підіймається, а тоді наближається до мене.
З кожним його кроком, моє серце пропускає більше ударів. Дихання збивається, а я сама й взагалі втрачаю здоровий глузд. Чому він так нервує мене? Це ж так...
...так неправильно.
Він робить крок уперед, а я відступаю назад. Ми ніби граємо у кішки-мишки, де явно у лідерах Богдан. Точно не я, це ж не моя гра. Сумно усміхаюся. Вона тільки його, особиста й правила у ній встановлював і затверджував також Богдан. А я... я лише лялька, яка буде виконувати й дотримуватися усіх правил. Сумно та образливо. Занадто.
- Зупинися, — ледь шепочу, але він не чує, або лише удає, що не чує. Боюсь його? Так, я боюсь. Для мене цей чоловік – невизначеність. Суцільна катастрофа, яка точно зруйнує увесь мій світ.
Шоковано кліпаю очима, коли відчуваю спиною холодну стіну.
Чорт...
Більше не має куди тікати. Я у пастці. Мишку упіймано і кіт, як завжди – переміг. Нервово стараюсь ковтнути кім, що застряг у горлі, але ні з першої, ні з третьої і навіть, ні з десятої спроби це не вдається. Все. Це кінець... мені кінець, бо Богдан впіймав.
- Елю... – знову шепоче. Його тіло опиняється в декількох сантиметрах від мого. Ловлю ніздрями бергамот та літо й задихаюсь. Так, я задихаюсь від літа. Воно таке нестерпне. Й ніби тепле, але таке холодне... – ти така красива, — хрипить та заправляє пасмо мого волосся. – боже... а у мене весь світ втрачає рівновагу й змушує серце скакати ніби на нерівній поверхні. Воно бореться із бажанням уберегтися від цього чоловіка, але все настільки марно, що... – пробач, але я більше не можу.
Не встигаю зрозуміти сенсу слів Богдана, коли його губи накривають мої. Так ніжно та владно водночас. Так... по-особливому. Так, що змушують колінка тремтіти й відчути тих самих метеликів у животі про яких говорять у всіх книгах.
Невже таке дійсно має здатність існувати? Невже... Боже, як це неправильно. Неправильно.
НЕПРАВИЛЬНО! – кричить моя підсвідомість, благає зупинитися, але хазяйка давно втратила контроль над собою. Давно загубилась у бергамоті й давно стала відчувати літо. Хіба законно це? Хіба я можу ось так? Цей чоловік. Він же не заслуговує розбити моє серце, а це... Це лише мої бісові гормони та його проклята хіть.