Глава 21

Не дочекавшись Богдана, я засинаю. Уперше засинаю, після того, як потрапила у цей будинок. Нехай це звучить абсурдно, але сьогодні я щаслива та душа моя спокійна. Завтра нарешті побачу близьких людей і хоча б один день проведу поруч із ними, хіба це не є приводом для радощів?

Ніч проходить швидко, а ранок настає непередбачувано. Підриваюся ще тоді, коли за вікном темрява, бо я у передбаченні, не менше. Мені уперше байдуже, що сьогодні свято, бо у цьому будинку святом аж ніяк не пахне. Тут навіть ялинки не має, що вже говорити про щось більше. А я й не наполягала на її появі тут, бо за фактом я ніхто.

Швиденько йду до душу, а тоді повертаюсь до кімнати. Я ніби пташка, яку уперше випустили з клітки на один лише день. Один щасливий день. Нехай, я тут лише декілька днів, але вже встигла відчути себе приреченою.

Коли відкриваю двері своєї кімнати, помічаю на ліжку маленьку коробочку на якій прикріплений величезний бант. Підходжу ближче та стягую стрічку, а тоді відкриваю коробку. Там знаходжу браслет, схоже, що срібний, а на ньому маленька ластівка. Гмикаю, бо розумію з нахилом до чого цей подарунок і хто його подарував. Богдан...

Швидко одягаюсь та вилітаю із кімнати. Годинник показує сьому, отже сніданок подано.

- Богдане, — гиркаю, коли ловлю поглядом чоловіка за столом. – що це?!

- І тобі добрий ранок, — нахабна посмішка полонить його обличчя. – підвіска, лялечко... ти хіба не бачиш сама? – чоловік закидає шматок їжі до рота та показово пережовує її.

- Затям собі, — сичу та дивлюсь прямо у його очі. Я зла... О, так, я жахливо зла на нього. – я ніколи не стану твоєю іграшкою добровільно.

- Здається, ти вже нею стала, Елю.

- Тобі тільки здається, — роздратовано фиркаю. – ось, — кидаю у Богдана підвіскою. – забери його, носи сам. До речі, — все ж обертаюся, коли поспішаю покинути вітальню. – смачного... тільки обережно, аби не подавився.

Хочеться вити від люті. Ось таке він влаштував мені Різдво, чорт би його вже забрав. Хоча, певна він забрав його давно, власне через це Богдан і став справжнісіньким дияволом.
Забігаю у кімнату й падаю на ліжко. Не так я уявляла собі цей день, ще вчора була у передбаченні чогось хорошого, а вже сьогодні з самісінького ранку цей нахабний чоловік влаштував «сюрприз». Якщо ще вчора думала, що є шанс нам подружитися та провести час до втечі у мирі, то вже сьогодні він зруйнував цей маленький крок на зустріч.

Не хочу снідати, присягаюся у мене навіть апетит зник та й загалом зникло бажання зустрічати маму та Оленку й святкувати Різдво. Здається, я взагалі зненавиджу це свято після часу проведеного у цьому будинку.

Ходжу кімнатою вперед назад у спробі привести дихання до норми. Заспокоїти себе та забути про ту підвіску.

- Що не так з браслетом? – двері за спиною гучно закриваються, а поруч постає чоловічий силует. Обертаюсь та ловлю колір ночі у його погляді.

- Ти дійсно будеш запитувати, що із ним не так? – відчуваю, як ніздрі від роздратування розширюються, а тілом бігає буквально струм від люті.

- Так, буду, — гиркає, але намагається говорити спокійно. – це лише простий клятий подарунок.

- Звісно, простий, — хмикаю та складаю руки на грудях. – всього лише з натяком, що я твоя іграшка.

- Що ти несеш, Елю? – стискає руки у кулаки та шумно дихає заглядаючи у очі.

- Там пташка, — кажу та зітхаю. – пташка... Ніби я твоя пташка, яку ти запхав у клітку й тепер не можеш награтися.

- Чому дівчата такі... – гиркає Богдан.

- Які?

- У всьому шукають якийсь підтекст, — фиркає та хапає за кисті рук. – я нічого не хотів показати цією підвіскою, Елю, — шепоче, а у мене земля з-під ніг тікає від його дотиків. Тепер не знаю від чого дихати стає важко. Від люті чи все ж від близькості. – це лише подарунок, бо ти так звикла, — шипить. – звикла святкувати це кляте Різдво, але як завжди все псуєш. – дивлюся у його очі й шукаю там відповідь на своє запитання. Чи правду він каже, чи це лише один із його хитрих дій... я не знаю, бо загубилася у власних думках. З ним важко знайти правду, важко...

- Мама... Коли їм приїхати? – переводжу тему, аби хоч якось відволіктися. Мої кисті досі під натиском його пальців й здається, чоловік не збирається послабити хватку.

- Я заберу їх, — сичить крізь зуби. – близько першої дня. Заберу, — видихає. Здається, злість слабне, бо тепер пальці не так боляче впиваються у шкіру.

- Добре, — шепочу. – дякую. І, за підвіску теж.

- Ти така нестерпна, — каже наостанок, а тоді відпускає та зникає за дверима, перед цим залишивши браслет на косметичному столику.

Коли двері за Богданом зачиняються полегшено видихаю. Він знову краде мій кисень, знову робить це і я не розумію причини. Не розумію, чому реагую так на нього та його дотики, адже точно певна, цей чоловік мені противний. Він поганий, Артур мав рацію, коли казав бути обачнішою.

Ближче до обіду телефоную мамі та попереджаю, що Богдан заїде за ними близько першої. Після дзвінка розгортаю декілька пакетів, які досі стоять з нерозкладеними речами. Там знаходжу декілька суконь та обираю найкращу. Зелену із паєтками, що оголює одне плече. Сукня ледь досягає колін та повністю обтягує тіло. У ній маю розкішний вигляд, а ще вона ніби створена для мене. Також знаходжу чорні босоніжки, які вдало доповнюють образ. Волосся збираю у хвіст, а на обличчя наношу легкий макіяж. Ось так, вистачить.

Схвально розглядаю себе у дзеркалі, а коли помічаю браслет подарований чоловіком вранці, вирішую одягнути його. Тоді слідкую за тим, аби Богдан поїхав по маму з Оленкою. Не хочу натрапити на чоловіка у такому вигляді, бо почуватимуся незручно, а у чиїйсь присутності стане значно краще.

Коли Богдан їде, вибігаю з кімнати та збігаю на кухню, аби хоч якось допомогти Тоні, якщо це необхідно.