Глава 19

Після того, як Богдан йде ще довго думаю над його словами. Правда, що гроші займають важливе місце у нашому житті, бо тільки завдяки їм можна зробити нереальні речі. І тут я теж тільки через гроші чоловіка, в надії, що вони мене врятують.

Ще не покидає думка щодо слів сказаних про Артура, бо що може означати те, що я багато чого не знаю? Невже... невже він мені не брат насправді?

- Та ні, — кажу сама собі та струшую головою. Нісенітниці якісь. Як би не був братом, то точно сказав би, я навіть не сумніваюся у цьому.

До кімнати несподівано заходить Тоня, чим лякає мене. Звісно, я вже й не дивуюся. З таким чоловіком, як Богдан дивно було б не боятися кожного шерхоту. Тому підплигую на ліжку й тільки, коли бачу жінку полегшено видихаю.

- Привіт, дитинко, — щиро посміхається та ставить якісь пакети на підлогу. – це тобі, Богдан розпорядився.

- Доброго ранку, — теж вітаюсь. – що там?

- Там речі, — знизує плечима. – нові, він розпорядився придбати їх для тебе.

- Чим йому мій одяг не догодив? – роздратовано фиркаю. Ні, я ні в якому разі не злюсь на Тоню, але на Богдана ще й як.

- Не знаю, — каже жінка. – але Богдан любить, коли все вишукано й дорого, тому й для тебе підбирав такий гардероб.

- О Боже, — зітхаю та підриваюся з ліжка.

- До речі, спускайся на сніданок.

- А можна не снідати? – з надією запитую.

- Якщо хвилюєшся щодо Богдана, то він вже поїхав на роботу, — посміхається й полегшує мій простір. Дійсно, коли чую це, ніби усе довкола розцвітає.

- Справді? Я не чула, аби машина від’їжджала, — звожу брови, а Тоня лише знизує плечима.

- Він поїхав, — запевняє та розвертається обличчям до дверей. – чекаю за сніданком. – каже та виходить із кімнати.

Так, я й справді зголодніла та й годинник показує вже дванадцяту. Зазвичай у таку пору я вже обідаю, а тут. Тут я відчуваю себе не у своїй тарілці поруч із цим чоловіком. Він ніби краде мій кисень та здоровий глузд.

Коли спускаюся сходинками до низу, все одно відчуваю якийсь страх, ніби зараз я вийду, а там він власною персоною. Не знаю, чому так, але Богдан дійсно ніби хижак у своєму царстві й його всі бояться.

Сідаю вже за знайомий стіл та накладаю їжу у тарілку. Богдана дійсно не має, тому полегшено видихаю й спокійно приймаю їжу. Чомусь дуже хочеться назад додому, до мами, у своє спокійне життя. У те, де б я ні за яких обставин не зустріла його. Чоловіка зі справжніх кошмарів. Богдан таким і являється, всі його риси кричать про це.

Попереджають, що він – це і є справжнє пекло. Він не вміє бути добрим, розуміючим. Він – зло, яке виринає на поверхню кожної секунди. А я... я ж сама й продалася цьому злу. Богдан мав у цьому рацію, я продажна й нічого більше це не виправить.
Коли доїдаю підіймаюсь та йду розглядати будинок. Не знаю навіщо мені це, просто сумно у цих стінах самій. Як би я мала змогу поїхати до мами, аби хоча б, щоб Оленка приїхала до мене, тоді було б легше.

У кімнаті поруч із своєю знаходжу ще одну бібліотеку. Тут книги не такі цікаві та рідкісні, як у кабінеті Богдана, але теж є що обрати. Тому проходжусь пальчиками по поличках й знаходжу одну, що зацікавлює мене. Сідаю у крісло в бібліотеці й відкриваю її, починаю читати та тільки... зовсім не має бажання на це, я навіть не можу вдатися у текст, бо в голові весь час сидить злість та обурення на Богдана.
Ставлю книгу назад на поличку та йду до гардеробної. Хочеться трішки свободи, тому вирішую, що вулиця із цим мені допоможе. Натягую черевики та пуховик й прямую до виходу.

- Міс? – перегороджує дорогу один із охоронців. – кудись зібралися?

- Так, я... – чорт, я й забула, що ніби під арештом у цих стінах. – я хочу прогулятися територією, можна?

- Богдан не попереджував, — кривиться чоловік, а мене нудить від виразу його обличчя. Не попереджував... Я ж не іграшка, щоб утримувати мене тут. Навіть за межі будинку не маю права вийти. Це вже занадто.

- Слухайте, — нервово кажу. – я й так тут під охороною, як маю втекти через той височезний паркан? Тим паче і там охорона. Мені не вистачає повітря, — гиркаю та обурено дивлюсь на чоловіка. – врешті, Богдан не дізнається, якщо я подихаю й повернусь назад.

Дивно, але чоловік розуміюче киває та відходить убік, пропускаючи мене на вулицю.

- Тільки не втечіть, — просить. – у мене діти вдома, а якщо втечете, самі розумієте, — пояснює і я його розумію. Богдан не із тих людей, які пробачають помилки. Ні, він інший. Він небезпечний.
Минаю охоронця та виходжу на вулицю. Вперше я тут сама. Мені так легко та добре, незважаючи на те, що я на території, яка належить чоловікові. Я у золотій клітці... важко зітхаю та роблю перші кроки доріжкою. Сьогодні сильно засніжило, тому по-особливому прекрасно, тільки басейн досі парує й навіть гадки не наводить, що за його межами панує справжня зима. Шкода навіть, що купальник не брала із собою, бо хотілося б тут покупатися.

Проходжу повз та йду прямо до вольєрів, все ж мені цікаво дізнатися, що саме за собаки ховаються за його межами. Коли підходжу ближче, вони ніби відчувають небезпеку та чужу людину поруч. Усі як один зриваються на гавкіт. Спершу це лякає, але цікавість бере своє. За вольєрами їх не видно, чути лише те, як лають. Тому відчиняю хвіртку й заходжу усередину. Тут доволі багато місця й під кожного собаку своя клітка, й клітка доволі велика. Ззовні територія під вольєри здавалась набагато меншою, а насправді у них тут справжні собачі хороми.
Собаки помічають мене й починають гиркати, у одного навіть слина з рота біжить. Картина звісно не з найприємніших, але я маю хоча б спробувати подружитися із ними. Якщо Богдан зміг приручити їх, то чим гірша я?

Ще на вході помітила два відра зі свіжим м’ясом. Цікаво, це чоловік забувся їх погодувати, чи це собача вечеря така. Сподіваюся, що перше, бо якою б божевільною та відчайдушною я не була, я дійсно беру відро та збираюся годувати собак.
Страх пробирає до самих кісток, я не думала, що я можу так боятися собак. Зазвичай, вони викликають у мені світлі відчуття та любов, але ці... Вони чимось схожі на самого Богдана. Ці собаки, ніби окремий сорт, відібраний та навчений для знищення й полювання.