Глава 18

У кімнаті падаю на ліжко обличчям в подушку й кричу що є сил. Чорт! Чорт! Чорт! Як же він мене дратує. Чому усі вирішили, що мають хоча б якесь право керувати моїм життям? Мене дратує його нахабний погляд, ніби він тут голова, ніби його правил маю дотримуватися. Не буде такого. Мені байдуже чим усе скінчиться для мене, але такого не буде.

Сідаю та стараюсь заспокоїти себе, бо не модна хвилюватися через такого кретина. Знаю, що хвилюватися доведеться ще не раз, але поки... поки я маю заспокоїтися.

Беру телефон й телефоную мамі, аби запевнити її, що зі мною все добре, а ще... Ще я маю почути від неї версію того, чому батько пішов насправді.

Гудки не змушують довго чекати, бо мама ніби сиділа над телефоном та чекала дзвінка. Відразу підіймає слухавку.

- Еля, — вигукує жінка. – Еля, усе добре? Чому ти вчора не зателефонувала? Він тебе не скривдив? – ох, мамо, як би ти тільки знала який він. Він і дійсно кривдник, бо це його натура. Але, не кажу правди, брешу, заради себе та неї брешу.

- Ми вчора дуже пізно приїхали, мам, — легко посміхаюсь. Знаю, що вона відчує мою посмішку. – Артур хотів прогулятися, тому приїхали пізно увечері і я не хотіла телефонувати вже, аби не розбудити тебе.

- Елю? У тебе все добре? – хвилююче запитує.

- Так, мамо, усе як я й казала, — сумно посміхаюсь, бо усе далеко не так... – Богдан нормальний, він не змушує мене ні до чого, я живу в окремій кімнаті від нього. Ми навіть не зустрічаємось, я лише спілкуюся із домробітницею. Все добре, справді, не хвилюйся.

- Ох, доню... Не подобається мені це усе.

- Скоро це закінчиться, — заспокоюю її. – я повернуся здоровою та піду до університету. Усе буде добре, мам.

- Як би ж, Елю, — видихає. Чую, що хвилюється, вона завжди хвилюється. Хвилювання стало частинкою мами, коли вона дізналася про мою хворобу.

- Мам... – починаю обережно.

- Так?

- Артур... він розповів мені, — кажу спокійно.

- Що розповів, доню? – голос жінки напружується.

- Про тебе й про Давила, — коротко пояснюю. Якщо усе правда, то мама зрозуміє й так. – тепер я знаю правду.

- Елю... – шепоче мама. – пробач мені.

- То це правда?

- Правда, — сумно зітхає. – я не знала тоді, що у нього є сім’я, тому все закрутилося, а потім, дізнавшись про тебе, Давид утік.

- Зрозуміло, — шепочу. Не маю бажання зараз говорити про це, та й загалом, розумію тепер, що мені байдуже. Це життя Давида й воно мене не обходить. А мама... мама подарувала мені ціле життя й завжди була поруч. Ще вчора я була розлючена на неї, але зараз розумію – вона найдорожчий скарб. – не кажи нічого, мамо. Уже все в минулому. Я не серджусь на тебе.

- Дякую, — видихає. – скоро Різдво, Богдан відпустить тебе? Сподіваюсь, що так, якщо він не такий поганий.

- Не знаю, мамо, — тру перенісся. Чорт, адже знаю. Богдан не той, хто відпустить свою іграшку до іншого місця. Тим паче той контракт. Чорт, я стала заручницею золотої клітки. Клітки, у яку запхала себе власними руками. – мені час бігти, — кажу, бо більше не хочу говорити й викручуватися. Я так не можу, ще трішки й зовсім розплачусь. Я ще зателефоную.

- Добре, доню, бережи себе, — каже мама й збиває.

Бережи себе... Хіба можна вберегти, коли вже погубила. Хіба можна вберегти себе, коли знаходишся під одним дахом із тим монстром. Огидним, який помічає тільки себе одного.
Накриваюсь ковдрою та гортаю стрічку інстаграму. Можливо, хоч це дозволить трохи відволіктися. Загалом, мені ніколи не було цікаво ось так проводити час, але у цьому будинку уявлення не маю куди піти і що робити, аби позбавити себе можливості зустрітися з Богданом.
Коли натрапляю на фото Оленки, вирішую зателефонувати ще й їй.

- Привіт, подруго, — весело хмикає дівчина. – як твоє побачення із загадковим Артурчиком?

- Привіт. Ем-м-м, побачення із Артуром? – дивуюсь, а тоді б’ю легко долонею по лобі. За ці три дні стільки усього сталося, що я й забулася про побачення із власним братом.

- Все дуже складно, — зітхаю.

- Звісно, — сміється дівчина. – хіба у тебе буває по-іншому? Ну і чим Артурчик то не вгодив? Тим, що палив під вікнами чи можливо справді виявився жорстоким маніяком? – регоче у слухавку, на що я пирскаю злісно. – зізнавайся.

- Гірше, — кажу та закочую очі. – у тисячі разів, ти не повіриш, але цей Артур він мій брат по батькові.

- Що-о-о? – протягує вже без долі насмішки. – ти зараз не жартуєш? Тобто, ти не знала, що він твій? – робить коротку паузу. – О Боже, — фиркає здивовано. Здається, у подруги зараз більше емоцій ніж було у мене, коли дізналася.

- І-і-і, — тягну та морщу носа від згадки. Стає так соромно. – я його поцілувала тоді, уявляєш?

- Оце так ти даєш, Елька,  — знову заливається сміхом. – від тебе я такого не очікувала, — присвистує. – та ти справжня збоченка.

- Не нагадуй ліпше, — фиркаю у слухавку та мотаю головою, аби викинути цей сором із голови. – думаю про це й так соромно стає.

- А як ти дізналася про це? Поцілувала його, а він такий: «Ей, Елю, пробач, але я твій братик»? – цитує Артема так смішно, що не стримуюсь і пирскаю.

- Точно, саме так і було, — продовжую сміятись. – ні, звісно ні, тоді він мені так сподобався, що я вирішила, якщо погодиться на ще одне побачення, то ніякого Богдана не буде, але... Артур відмовив, пояснюючи це тим, що у нього знайомство із сестрою. А тоді подзвонив Давид й сказав, що зустріч відбудеться наступного дня о шостій. Ну й коротше, ми приходимо із мамою, а там Артур сидить поруч із Давидом.

- Нічого собі, — подруга важко зітхає. – можна книги писати про твоє життя.

- І не кажи.

- Ну і що цей Богдан? – зацікавлено запитує, а у мене мороз шкірою ходить при одній згадці його темних очей.

- Повний кретин, — фиркаю. – таких ще пошукати. Змусив підписати контракт.

- Контракт?

- Ага, про наше спільне життя, ще й запатентував усе уявляєш? Печатки й усіляка інша фігня. Починаючи про виконання усіх його забаганок, закінчуючи можливою дитиною.

- Оце так, — дивується. – схоже, нам ліпше зустрітися.

- О, ні, це не вийде, — хмурюсь. Стає образливо, бо я скучила за Оленкою й хочу обговорити усе, але... Але обставини не дозволяють. – я у його будинку, Оленка. Він не випустить.

- Що за фігня? Він не має права насильно утримувати, — обурюється. – хочеш я сама приїду?

- Охорона не пропустить, навіть Артура не пропустила.

- Я через паркан перелізу, — віджартовується дівчина.

- Він у нього занадто високий. Артур казав, що Богдан занадто береже свою репутацію.

- А Різдво? Відпустить на Різдво?

- Навряд чи.

- Чорт, — лається злісно. – виродок цей твій Богдан.

- І я про те ж, — важко зітхаю, а тоді чую кроки, які наближаються. – добре, Оленко, хтось йде. Бувай. – збиваю не дочекавшись відповіді й ховаю телефон під подушкою. Хто знає, що Богдану може збрести у голову, я бачила у цих різних любовних історіях, як такі нахабні Богдани відбирають навіть телефон.