Глава 15

Прокидаюся близько шостої. За вікном ще повна темрява й тільки сніг замітає, ніби замітає усі мої мрії.


Змушую себе підійнятися та прийняти душ, бо навіть уявлення не маю, коли саме приїде Артур, аби відвезти мене Богдану. Фиркаю, дивлячись на себе у дзеркало, бо мені занадто огидно. Знаю, я сама обрала такий шлях, але чи звикну до цього? Чи прийму такий свій вибір та чи зможу миритися із цим. Не знаю…
Швидко прийнявши душ, йду на кухню. Все ж, це мій останній ранок разом із мамою й це пригнічує найбільше, бо не можу бути впевнена, що Богдан допоможе… що мене вилікують і я колись повернуся у свій будинок.


Сьогодні тут по-іншому. Мама не готує сніданок, а просто п’є чай зі сумним обличчям.


- Мамо, — шепочу. – снідати будемо? – не знаю навіщо це запитую, але хочеться хоча б трішки розбавити атмосферу. Вона занадто напружена й я розумію жінку. Я й сама напружена, сама не хочу цього, але… але все уже вирішено.

- Я не готувала, — знизує плечима й важко зітхає.

- Тоді я приготую, — хутко кажу й відкриваю холодильник. Поглядом знаходжу лоток із яйцями та сосиски й помідори. – будеш омлет?

- Елю… - протягує пригнічено.

- Мамо, — шепочу й вичавлюю із себе посмішку. Я маю її заспокоїти. Сідаю поруч та беру рідну за руки, цілуючи кожну. – Ти ж теж хочеш, аби я вилікувалася. Давай приймемо це, адже це і є мій шанс. Шанс на життя, мамусь, ти й сама це розумієш, — зітхаю. – Богдан допоможе нам і я повернусь уже здоровою. Обіцяю.

Мама схлипує, а мені ятрить серце її стан. Так боляче… мені теж боляче лишати її саму, бо фактично роблю це все заради Давида. Можна ж було відмовитися, знайти якийсь інший варіант, але всі ми обираємо найлегший шлях.
Підіймаюся та вмикаю газ, ставлячи на нього сковорідку. Я маю робити хоч щось, інакше не витримаю й відмовлюсь від цього, бо не можу… просто не можу дивитися на таку маму.


Її це вбиває.


А її сльози вбивають мене.


Швидко смажу яєчню для рідної та для себе й заварюю чай з лимоном. Розкидаю усе по тарілках й сідаю поруч.


- Доню, він такий… як бандит, — констатує й задумливо дивиться у тарілку. – він поганий, я відразу це побачила. Ти впевнена, що хочеш його допомоги?

- Мамусю, все буде добре, — посміхаюсь. – ну який же він бандит? Просто вираз обличчя такий, от і все. Думаю, ми поладнаємо.

- Він старший за тебе, Елю, — налякано зітхає.

- І з таким люди теж живуть, — знизую плечима. – я ж не збираюся із ним… ну ти розумієш.

- Елю! – фиркає мама.

- Все буде добре, — заспокоюю та починаю жувати їжу. – ти головне прийми це, я телефонуватиму, мам. А скоро й зовсім повернусь до тебе, піду навчатися й заживемо з тобою, як жили до цього. Нехай це буде егоїстично із мого боку, але затримаюсь я там тільки до того часу, поки мене не вилікують.

Далі сидимо у тиші, а після сніданку я йду до своєї кімнати. Мама ходить будинком та дивиться чи усі речі я склала до сумки. Хоч і досі не приймає мого вибору, але більше не плаче й це радує.


Так проходить час до самого обіду. Артура досі немає і у серці навіть зароджується надія, що батько пожалів мене й допоможе сам, не змушуючи одружуватися ні на кому. Але…


…але, коли чую з вулиці звук гальм серце ціпеніє. Приїхав. Артур приїхав по мене.


Визираю у вікно й підтверджую власні здогадки. Хлопець виходить з автомобіля й тепер він не такий спокійний, як минулого разу. Нервово бахкає дверцятами іномарки та дістає цигарку. Нервує у спробах її підпалити, а тоді й зовсім викидає її, коли не вдається та тупає ногою.


Дивно це все, бо поводиться Артур дивно. Він нервує так, ніби я не сестра йому, а щось більше… щось особисте. І це неправильно, бо я лише сестра.
Дістаю валізу, яку спакувала ще вчора й одягаю пальто, а тоді йду до вхідних дверей.


- Мамо, час, — кажу та одягаю черевики. Мама ніяк не відповідає, лише стискає у міцних обіймах. Тільки чую схлипування. Цілую жінку й виходжу з будинку.
Артур хмуриться й люто розглядає мене усю. Мовчить й здається, не збирається допомагати з валізою, тому що стоїть непорушно біля автомобіля.


- Привіт, — вітаюсь, коли підходжу упритул. – допоможеш? – кидаю погляд на валізу. Він мовчить, лише хапає багаж й обходить іномарку, ховаючи усередину валізу.


Сьогодні він інший. Більше не відчиняє дверцята й не допомагає сісти. Після того як ховає багаж відразу займає водійське місце, тому відкриваю сама дверцята й сідаю поруч. Він не говорить весь цей час. Просто тисне на газ та виїжджає з поселення.


Ми знову їдемо до Києва, як того вечора, тільки тепер за зовсім інших обставин. Атмосфера настільки напружена, що не дозволяє розслабитися.


Усю дорогу ми не говоримо ні слова, лише Артур дістає цигарку й врешті підпалює. Увесь салон наповнюється отруйним димом, який тисне на легені. Починаю кашляти, але хлопцеві байдуже. Він сердиться на мене. Особисто на мене, а не на ситуацію в цілому. Тепер чітко це розумію.


- Можеш не палити тут? – здаюсь врешті й благаю. – мені не можна, — кашляю. – не можна цим дихати, — тільки зараз повертає свою блакить у мій бік, а тоді відчиняє вікно й викидає цигарку.

- Дякую, — шепочу, на що він лише хмикає.

Напружує те, що Артур і досі не сказав жодного слова. Мене це не просто напружує, а буквально дратує. Я ж не дружина йому, навіть не дівчина… та, чорт забирай, навіть фактично й не сестра. Так, по крові, але ж насправді, ми чужі.


- Будеш ігнорувати мене? – гмикаю роздратовано.

- А є що обговорювати? – гиркає хлопець. – здається, ти власноруч продала себе у лапи звіра.

- Здається, ти сам хотів, аби тупа овечка прийняла таке рішення, — фиркаю та заглядаю прямо у очі. Артур відводить погляд й міцно стискає кермо, а тоді гецає по ньому з усією силою, що змушує відсахнутися.

- Чорт, Елю, — фиркає. – я не знав, що вона це ти.

- А як би вона була не мною?

- Тоді чхати я б хотів на іншу.

- Справді? – гиркаю. – а у чому проблема, братику?

- У тому, Еля, — з’їжджає із проїзної частини та різко тисне на гальма. – у тому, що ти це ти, а не хтось інший. І, ти не розумієш, яку велику помилку робиш.

- Дійсно? Це говориш ти, Артуре? – хмикаю роздратовано. О, ні, знаєш я розумію свою помилку. Тільки я не маю іншого виходу, розумієш?! Взагалі не маю, його просто не має, бо власний батько не хоче рятувати доньку від смерті, а штовхає на союз із цим вашим Богданом.

- Я допоможу, — шумно видихає та заспокоюється. – допоможу тобі, тільки не їдь туди. Не погоджуйся на це божевілля.

- Припини, чуєш? Благаю припини, — шепочу й відчуваю. Як у кутиках очей скопи чується волога. – адже ми обоє розуміємо, що Давид не дозволить цього зробити.

- Чхати я хотів на те, чого хоче батько, зрозумій ти, — фиркає й знову б'є кермо. – я так не можу. Я знаю Богдана, я знаю. Що він зламає тебе, а ти… ти не заслуговуєш на це, бо ти інша.

- Звідки тобі знати, яка я? – видихаю. – звідки?! Тобі ж Давид розповідав про мене, правда? Ти сам це говорив, що розповідав. У його історії ми з мамою були зміями, так? А він свята невинність? То знай, що це не так. Він покинув нас, коли мені було лише два. ДВА, — гиркаю та показую на пальцях. – а тепер повернувся, аби зламати моє життя й розтоптати його, перетворивши на попіл.

- Він не покидав, — видихає. – не покидав вас.

- Що? – фиркаю. – це він тобі так сказав?

- Твоя мама, — каже Артур спокійно. – вона ніколи не була його дружиною. Батько був тут у відрядженні, й познайомився з Ліною. У нього були ми… була родина, а він тут завів коханку. От і вся історія, Елю.

- Ні, — сльози котяться щоками. Що він говорить? Навіщо? Мама б ні за що не брехала мені. – ти брешеш, Артуре. Брешеш!

- Справді, Елю? – гиркає. – а навіщо мені це? Ти сама включи свої мізки, ти молодша за мене, як це можливо?

- Не знаю, — шумно зітхаю та закриваю обличчя. Не можу повірити в це, але тепер усе сходиться. Тепер багато питань закриваються і я розумію, чому мама тоді в ресторані сказала, що довго пояснювати, чому Артур старший мене. – я не вірю… не хочу вірити.

- Це твоє діло, — фиркає хлопець. – але факт є фактом.

Не витримую та декілька разів шарпаю ручку, вона не піддається й це нервує ще більше. У мене буквально починається істерика від цього. Все дратує, а ще боляче… бо виходить зраджена усіма. Якщо так… якщо це правда, то для чого мама приховувала її. чому весь час казала, що він поганий, що він кинув нас, якщо насправді вона стала його коханкою.