Глава 14

- Ти впевнена? – доганяє Артур. – Він не для тебе, Еля, — шипить мій… кхм брат схопивши під лікоть. – Богдан не той хто тобі потрібен. Богдан поганий взірець чоловіка.

- Мені байдуже, Артур, — хмикаю. – я не збираюся із ним жити довго й щасливо. Нехай вилікує мене і я подам на розлучення. Все. Ось такий розклад подій.

- Ти справді така наївна? – фиркає Артур. Його блакить наповнюється злістю, але мені дійсно байдуже на його застороги. Я вирішила вже все. Я так хочу, бо хочу жити.

- Просто ходімо, — спокійно кажу та йду до столика за яким вже зібралися усі.

Вперше в житті у мене так трусяться колінка. Серце взагалі збилося з нормального ритму й тарабанить так, ніби готове виплигнути з грудної клітини. Мені страшно… до біса страшно, й з кожним кроком я це розумію. Я боюсь того, кого навіть не встигла пізнати, бо чомусь відчуваю, що він хижак. Звір. Нелюд. І те, що про нього говорить Артур чиста правда.

Чомусь відчуваю це, але…

…але продовжую йти. Не здаюся, бо не готова до цього. Все ж, відношу себе до тих дівчат, які заради грошей підуть навіть на таке. І я йду, бо… бо просто хочу жити.

Автоматично обертаю погляд на брата, аби упевнитись, що він поруч. Чомусь тільки так я маю надію бути захищеною від Богдана.

До столика підходимо разом й Артур допомагає сісти.

- Богдане, — починає батько. – Моя донька – Еля, — криво посміхається, вказуючи на мене долонею. Ніби товар презентує. Огидно від самої себе.

І, вперше я бачу його. Богдана… чоловік підіймає на мене свій погляд й обдивляється кожну частинку обличчя, а тоді опускає очі на декольте, від чого відразу ніяковію. Артур стискає мою руку під столиком від злості, але не реагую. Мені байдуже, він лише мій брат, тому не розумію його реакції на усе це.

Богдан красивий, але… занадто холодний. Темне волосся, що гарно та дорого вкладене. Очі кольору ночі. Чомусь відразу порівнюю їх з блакиттю Артура. Довгі вій й занадто гострі вилиці. Не знаю скільки минає часу за розгляданням один одного перед тим, як чоловік хмикає й кривиться у посмішці.

- Збожеволів, Давиде? – спокійно каже. Голос занадто врівноважений, що притаманне тільки впевненим у собі чоловікам. – це ти мені пропонуєш? – рука Артура ще дужче стискає мою, а вилиці ходять ходором від злості. Здається, ще секунда й більше нічого не врятує нас від вибуху ядерної бомби.

- Еля власне тут, — фиркає Артур. – якщо ти не помітив. І що з нею не так?

- Виглядає, як повія. Хоча… - знову дивиться на мене. – гарна повія. – вже хмурюсь я. я звичайно одягнулася, аби насолити таткові, але ж не настільки, щоб мене називали повією.

- Слідкуй за язиком, — гиркає Артур. Давид переводить на хлопця злісний погляд, а Богдан кривиться у посмішці.

- Нічого, гардероб змінимо.

- У мене все добре з гардеробом, — не витримую натиску.

- Мишка вміє говорити, — хмуриться чоловік.

- Вміє, — фиркаю й дивлюся прямо у його темряву.

Богдан довго давить на мене поглядом й між нами ніби все перестає існувати. Він вбачає у мені мишку, а я ж у ньому звіра. Нахабний, пихатий та занадто владний… тепер не знаю, чи впораюся із таким та й взагалі чи маю.

- Тоді перейдемо до діла, — каже й робить ковток алкоголю.

- До діла? – дивуюся, бо ніби ми знайомитися прийшли, а не справи обговорювати. Богдан переводить на мене погляд, а тоді весело хмикає, так, ніби я повна ідіота.

- Завтра привезеш свою доньку у мій будинок, — ні. Він навіть дозволу не запитує, він наполягає на цьому. Цей чоловік владний… від нього віє небезпекою й він лякає. До мурах по шкірі лякає. Для нього не існує почуттів, він бере те, що забажає. Навіть… зумів купити мене.

- Ні, — фиркає мама. – цьому не бути, Давиде. Я не віддам Елю йому, затям це. Він… він монстр, подивися на його поведінку, на те, як говорить і в що ставить мою доньку, — мама злісно дивиться на Давида, а той розтягує краватку на шиї, бо починає нервувати. – ми йдемо, Еля.

- Ліно, — ричить батько. – припини цю виставу. Ми вже про усе домовилися із Елею, вона сама погодилася. Та й врешті це на користь нам усім.

- Нам усім? – хмикає мама. – Нам усім?! Здається, це принесе користь лише тобі. Твоєму бізнесу, дружині, сину, але не мені і Елі. Ти… ти мерзотник, який готовий продати власну дочку монстру. Де у тобі мораль, Давиде? Де вона?! Її у тебе не має, бо ти аморальний негідник.

- Досить! – гиркає батько, а я помічаю, що усі в закладі дивляться на наш столик. Так, ми навели шуму, але здається, це хвилює лише мене одну. Бо Артур ніби радіє, що мама встала на мій бік, а Богдан спостерігає за усім та просто пережовує шматок м'яса. – досить, Ліно! Якщо відмовиш, — тикає у мене пальцем. – вона помре. ПОМРЕ! – фиркає й мама ціпеніє. Чорт. Чорт. Чорт. Як же він сміє так.

- Якщо. Ти. Так. Розмовлятимеш. Із. Моєю. Мамою. – гиркаю кожне слово окремо, підірвавшись з-за столу. – угоді не бути, затям це собі на носі.

- Еля, — Артур хапає за руку. – давай просто втечемо, — шепоче.

- Ні, — кажу впевнено. – я погоджуюся поїхати до нього, — вказую пальцем на Богдана. – тому завтра завезеш мене. Все, виставу закінчено. Мамо, поїхали додому.

Боже… як же огидно та низько було погоджуватися на це. Вкотре картаю себе за такий вибір, але виходу не маю. Додому ми їдемо у повній тиші, лише мама схлипує час від часу, у спробах приховати від мене це. А я не можу… я не можу, бо буквально задихаюся від люті на саму себе й на того, хто породив мене.
Мій батько.

Мій власний батько виявився покидьком, який приніс у життя не світло, а повну темряву. Знаю, що все залежить від моєї думки й ніяк не від думки Давида, чи мами, чи взагалі Артура. Але... але, що б зробила будь-яка із вас на моєму місці?