Глава 12

- Еля, — здивовано дивиться на мене дві пари очей. – це хто?

- Це Артур, — весело хмикаю та мрійливо падаю на диван між мамою та подругою.

- Що за Артур, Еля? – фиркає мама.

- У нас не має ніяких Артурів, — дивується подруга.

- У вас, — весело плескаю подругу по носі. – немає, а у мене є. я познайомилася із ним тоді, коли ходила по прикраси для ялинки. Він і поміг мені це все донести додому.

- Він не маніяк? – налякано запитує мама.

- Мам, ти що? – сміюсь. – звичайно, що ні, не хвилюйтеся. Артур чудовий хлопець. З ним добре, весело… легко. А ще, ще він красивий. Такий, від якого погляд важко відірвати. У нього навіть ямочки на щічках й блакитні очі. Коротше, у нас завтра побачення.

Помічаю, як налякало це мою неньку і як зацікавлено горять очі в Оленки. О, так, мені самій цікаво, як це все обернеться для мене. Я ж уперше йтиму на побачення, навіть не маю уявлення як поводяться дівчата на них. Що мені говорити та як реагувати на Артура.

Відчуваю як мурахи ходять шкірою від передчуття. Це так дивно і дико, а ще.. ще занадто бажано. Хлопець красунчик, тут нічого сказати, а я.. я проста дівчина, яка захворіла, але так хочеться спробувати… спробувати на смак те, чого ніколи не було у твоєму житті.

Не можу назвати себе страшною чи неправильною, ні, все навіть навпаки, але чомусь я ніколи не подобалася хлопцям, більше вони сприймали мене як подругу. У всіх дівчат у моєму класі давно відносини, або принаймні вже були раніше, навіть Оленка зустрічалася із однокласником. А я… у мене ніколи не було хлопця, тому я навіть не знаю, що власне таке симпатія.

А Артур, він інший. Він доросліший та ніби якийсь особливий. Наче янгол зійшов з неба, аби розфарбувати мій світ. От я й погодилася, бо просто не могла відмовити. Він мені подобається… напевно. Відчуваю, що викликає усередині пожежу й тих самих метеликів у животі. Мабуть, так проявляються почуття, або ж… це все міраж, оскільки я не маю уяви, як це… кохати.

- Ти маєш все розповісти, — виводить з роздумів Оленка.

- Нам обом, — додає мама. – інакше, я тебе нікуди не відпущу, і взагалі, нехай зайде та познайомиться завтра, аби я була упевнена, що цей Артур хороший хлопчик. Скільки йому років, Елю? Якщо він не у вашій школі, то де взявся взагалі?

- Мамо, я не знаю скільки йому. Він старший, — задумливо відповідаю. – не набагато, але думаю, Артуру десь двадцять. А приїхав він сюди з батьком із Києва у справах. Ой, дівчата, ще нічого розповідати, але Артур хороший, повірте на слово.

Ми ще довго розмовляємо, а тоді йдемо всі разом пити чай. Оленка вирішує лишитися на ніч, оскільки її мама знову на чергуванні, а ми й не проти. Мама навпаки задоволена, що зі мною хоч хтось проводить час крім неї самої, а я радію, бо дівчина допоможе обрати завтра наряд. Все ж, вона вже профі у цих справах, не те що я.

По черзі приймаємо ванну й залазимо під ковдру. Оленка лишається ночувати у моїй кімнаті, оскільки у нас їх всього дві та включаємо серіал, який так і не додивилися через Давида.

- Елю, — ніяк не втихомириться подруга. – чому ти не розповіла мені про цього Артура?

- Не знаю, Оленко, — знизую плечима. – вилетіло з голови, не думала, що колись зустрінуся із ним знову.

- Капець, — гучно зітхає. – ну ти й даєш, подруго. Не думала, що у тебе все так швидко закрутиться, ще й з дорослим хлопцем.

- Припини, — фиркаю. – мені вісімнадцять за два тижні. Та й до того ж у мої плани не входить закохувати його у себе. Не з моїми проблемами…

- Ель, — дівчина ніжно обіймає мене. – ти теж заслуговує бути щасливою, тому, чому б і не закохати його?

- А як ти собі це уявляєш? Хто знає, чим для мене усе закінчиться. До того ж я пообіцяла Давиду… - бляха. Зупиняюся, бо ляпнула зайвого. Я не планувала розповідати подрузі про те, що погодилася стати дружиною того Богдана.

- О, Боже… - прикриває долонею рота. – не кажи, що ти погодилася вийти за того чоловіка.

- Погодилася, — зітхаю. – а що мені лишалося ще? З ним у мене буде шанс на порятунок, Оленко.

- Тут ти звісно маєш рацію, — зітхає дівчина. – але, бляха, це жахливо бридко.

- Не нагадую, — прошу її. – давай дивитися серіал.

Не знаю скільки часу ось так ми просто дивимося, та більше я не можу сконцентруватися на те, що показує екран ноутбука. Тепер голову затьмарила знову, все та ж думка, що я ПРОДАЛАСЯ. І ТАК, Оленка має рацію це бридко. Це жахливо бридко, бо я не така, як ті дівчата, які ладні на усе заради грошей. Я інша… хмикаю. Хіба можу називати себе іншою?

Це ж аморально. Бо у цього вчинку немає моралі. Я продалася. Продалася! Продалася! – кричить мій мозок. Факт залишається фактом. Не можу себе виправдовувати, бо я змогла погодитися. Змогла віддати себе незнайомому чоловікові, навіть не маючи уявлення, що саме мене жде у стосунках з ним. Хоча, які там в біса стосунки. Тільки фіктивні.

Оленка засинає, тому тихенько вимикаю ноутбук та лягаю поруч, але сон не йде, бо занадто багато думок кружляє танці у голові.

Одне тішить – завтра я зустрінуся з Артуром. Хлопцем, який став моєю мрією. І, чомусь я впевнена, що тільки зустрівшись із ним, я зрозумію, чи не роблю я глобальну помилку погодившись на шлюб із Богданом.

З горем навпіл змушую себе заснути, але схоже, засинаю занадто пізно, бо не встигаю виспатись, як над головою чую крики:

- Прокидайся! Прокидайся, Елю! – шипить подруга. – ти забула? У тебе ж побачення з таємничим Артуром.

- Та пам’ятаю я, — тягну нервово ковдру на голову. – дай поспати, побачення аж на шосту.

- Вже дванадцята, дівчинко, — фиркає Оленка. – а ще купа справ.

- Яких справ? – гиркаю та важко зітхаю. – я жахливо хочу спати.

- Голову помити, привести до ладу, нафарбуватися, обрати сукню, — починає перераховувати. – коротше, я ліпше знаю, Елю. Прокидайся й будемо збиратися.

- Ой, Господи, — фиркаю й скидаю ковдру. – ти не відчепишся? – сичу розлючено.

- Нє-а, — сміється вона та тре долоню об долоню. - Час до великих змін!

- Добре, я підіймаюсь, — підіймаю руки до гори та встаю з ліжка, направляючись до ванної кімнати. – ей, — зупиняю Оленку, бо вона настирливо крокує за мною. – ти лишаєшся тут і чекаєш, поки я прийму ванну.