Глава 10

Відчиняю двері й стикаюся із власними очима... Очима Давида. Бляха, і чому він приперся сюди? Знову ятрити душу? Знову відбирати частинку мене та погіршувати моє здоров’я, викликаючи нерви. Дивлюсь у його вирази обличчя й так хочеться багато чого сказати та зробити. Мені важко, буквально, бути біля нього так близько, усвідомлювати, що ось він, мій батько й так само розуміти його наміри щодо мене...


- Ти? – фиркаю шепотом, бо це єдине, що виривається з моїх вуст.


- Я, доню, — кидає це своє «доню» й стає паскудно. Реально, стає огидно, бо яка я йому доня? Ще вчора він обійшов мене як непотріб, а сьогодні доня?

- Я тобі не доня, — гиркаю й закриваю прохід собою.


- Еля, — зі своєї кімнати виходить мама та йде у нашому напрямку. – ти знову прийшов?! – насторожило дивиться на батька.


- Я поговорити, — відповідає настільки спокійно, ніби усе у нас добре. Ніби, він ні у чому не винен й не залишав мене на багато років, в потім не повертався для того... аби продати.


- Поговорити? – сумно хмикаю. – поговорити?! А де ж ти був раніше? Коли мені потрібна була батьківська підтримка, тепло... захист, врешті-решт. Де? Зі своїм сином... – більш не запитую, а стверджую. – то провалюй до нього, провалюй. - зриваюся на крик, а в очах відчуваю вологу.


Все знову повертається до вчорашнього дня. Мені боляче… мені нестерпно боляче дивитися на нього, вбачати там власні риси обличчя й знати, що ця людина готова мене продати. Йому начхати, що на межі смерті… йому навіть начхати, якщо дійсно помру. Він робить це для свого сина.


Мама люто палить Давида поглядом. Здається, вона його готова убити на цьому ж місці. Вказує, аби йшов звідси, аби не говорив більше нічого та йшов туди, куди пішов багато років тому.


- Тобі. Не. Вдасться. Продати. Мою. Дочку. – шипить, наче змія кожне слово та підходить все ближче й ближче до чоловіка, а тоді тикає у нього пальцем так, що він похитнувся. – затям собі це, мерзотнику.

- Ніхто не збирається продавати твою дочку, — кривиться у посмішці він.

- Справді? – обурююся. – а виглядає це саме так. Чому ж не одружиш сина? Не підбереш вигідну партію…

- Ти з глузду з'їхала? – поправляє краватку на шиї та починає нервувати. – мій син одружиться з тією, кого обере сам.

- Справді? А я тоді, чому стала приманкою для риби? – фиркаю й складаю руки на грудях.

Батько хмуриться й тре підборіддя пальцями, а тоді роздивляється по сторонах. Звісно, йому соромно, щоб хтось дізнався про його наміри. Хоча, не знаю чи таким людям буває соромно. Воно ж йдуть на таран, гублять людей, навіть… рідних, для своєї ж вигоди. Шкода, що я не слухала маму, а ще хотіла його шукати. Хмикаю собі під ніс розчаровано та повертаюся до реальності.

- Впустиш? – запитує тільки у мене, на маму, яка стоїть поруч навіть уваги не звертає.

- А повинна? – сумно кривлю посмішку на обличчі.

- Обговоримо, — каже він спокійно, ніби домовляється про щось не з дочкою, а із партнером. – у твоїх очах картина намальована жахливо, насправді ж все не так катастрофічно.

- А як? – гиркаю.

- Впусти і я поясню усе в деталях, — знизує плечима.

- Боже, ти серйозно? Ти мені не проєкт свій презентуєш.

- Я знаю, Елю, — важко та нервово зітхає. – пропусти.

- Ні! - фиркає мама, коли я здаюсь та відходжу. – ти не ввійдеш в цей дім і не змусиш Елю стати жертвою своїх махінацій, Давиде. Навіть не мрій про це.

- Мам, заспокойся, — шепочу та тру її передпліччя. – я не поведуся на це, чуєш? Просто… просто нехай спробує прояснити все, аби хоч трішки виправдати себе у моїх очах.

- Не роби помилку, Елю, — благає мама.

- Все буде добре, справді. Йди до себе, аби не хвилювалася й скажи Оленці, що я швидко, а тоді будемо прикрашати ялинку, — мама стоїть та декілька секунд ніби роздумує чи можна мене залишати із ним, але все ж піддається та йде.

Дивно відчувати себе у його присутності. До тремтіння по всьому тілу дивно. Ось я ніби мріяла ще маленькою, коли засинала з ведмедиком, аби тато читав казку на ніч й гладив своєю чоловічою долонею чоло, а потім ніжно цілував та чекав, поки донька засне. А тут, тут зовсім інша протилежність. Дитячі уяви розбиває справжня сутність батька, та й мої мрії розбиває, бо більше мені цього не хочеться… стає огидно та сумно.

- Пригостиш какао? – запитує. Знаю, що відчув аромат, бо він ще досі тут витає, я й сама його вловила.

- Охололо, — фиркаю й сідаю на стілець навпроти чоловіка. Він не чекає, аби запрошу присісти й сідає теж.

- Ну добре, — кривиться. – тоді перейдемо до суті.

- Ну… спробуй, — хмикаю й чекаю його відповіді.

- Богдан хороший хлопець, Елю й насправді він не такий старий, як описує твоя мама. Йому всього двадцять дев'ять років.

- Всього, — саркастично повторяю за Давидом. Всього! – мені сімнадцять, я неповнолітня! – гиркаю нагадавши чоловікові.

- Я знаю, — киває. – але ти й не будеш зобов’язуватися перед ним нічим. Через два тижні тобі вісімнадцять, тому… він готовий почекати.

- Боже, що ти несеш? Ти себе чуєш? Я не погоджуюсь, — гиркаю та підриваюся зі стільця. – мені байдуже на твій бізнес, на твого Богдана й на те, що ти там собі задумав своїми мізерними мізками. Ти покидьок, який готовий продати власну дочку, аби бізнес процвітав. Тобі самому не гидко, Давиде? Не гидко від того, що ти такий? Хоча й дочки у тебе немає… я лише акція для тебе, якою варто скористатися.

- Не говори дурниць, Елю, — фиркає та розтягує вузол краватки. – я це роблю для твого ж блага, для тебе самої, аби врятувати тебе.

- Врятувати?! Ти серйозно? То врятуй сам, — заглядаю у його блакитні очі. – врятуй, ти ж володієш таким бізнесом, якщо повернувся сюди заради мене, то рятуй, Давиде. Навіщо ж заміж видавати?..

- Я не можу, — хмикає та сміється. Схоже, знаходить у моїх словах щось веселе й це дратує. Нестерпно дратує, що готова розірвати його прямо тут на частини. – я не можу, у мене немає вільних грошей, аби врятувати тебе.

- Швидше, не має вільних грошей для дочки, а як би смертельно захворів твій син? – його погляд хитрого лиса змінюється лютим. Здається, тепер він готовий вбити мене.

- Не смій! Чуєш, навіть не смій таке уявляти! – сумно хмикаю.

Ось так, Елю, дивися на того, хто породив тебе. Дивись та змирися із його сутністю, бо він ніколи не подарує батьківської любові. Ніколи… як би боляче не було, як би сумно це не було, та для Давида існує лише його любий син, а я… я ніхто, лялька, якою можна скористатися у вигідний момент.