Глава 9

Ранок видається важким для мене. Прокидаюсь від того, що жахливо болить голова. Мабуть, через те, що плакала учора фактично увесь вечір. Мамі не хочу казати, аби не хвилювати її, тому шукаю серед виписаних лікарем таблеток та випиваю одну. Падаю назад до ліжка та чекаю на полегшення, й дякувати Богу воно приходить… через хвилин п'ятнадцять, але мені реально стає легше.
Підриваюсь, відчуваючи себе більш менш нормально та йду приймати ванну. Так, сьогодні я хочу саме ванну, щоб з пінкою та бомбою. Наповнити її ароматом персика та кайфувати. Раніше взагалі не любила проводити багато часу за водними процедурами. Хтось вважає, що це максимально класно, але, як на мене, то марна трата часу.


Набираю повну ванну води та сиплю туди усе, що знаходжу поруч, а тоді занурююся сама. Так класно, реально, й чому я раніше не любила цього. Зараз я все розцінюю по-іншому, напевно це нормальний стан для дівчинки, яка буквально живе на волосині. Мені подобається зараз абсолютно усе, усе приносить задоволення й відзначає свою цінність на моєму серці.
Проводжу там близько години, просто насолоджуюся атмосферою з заплющеними очима, а тоді, коли відчуваю прохолоду – засмучуюся та виходжу, закутуючись у білий рушник.


Вперше не виходжу відразу, а виділяю часу для себе. Сушу волосся феном, присягаюся, раніше ніколи цього не робила, бо завжди кудись поспішала. Не зациклювалася над своїм виглядом, та й взагалі вважала, що не маю на це часу. Роблю маску для обличчя, голю ноги та вищипую брови. Чомусь, хочеться стати трішки кращою зараз. А тоді залишаю ванну й відразу ловлю аромат сніданку, який розлітається по усьому будинку.


- Смачно пахне, — кажу, коли заходжу до кухні. Цілую маму у щоку й потай заглядаю, що ж там таке смачне. – м-м-м-м-м, мої улюблені млинці. Привіт, матусь.

- Привіт, доню. Сідай, будемо снідати, скоро Оленка має прийти.

- Точно, — скрикую. Настрій підіймається, бо скучила за подругою. Та й взагалі за людьми, хочеться вже нарешті з кимось просто поговорити. – я й забула. Тоді, хутчіше поснідаємо і я піду переодягатися.

- Гаразд, — киває й розкидає млинці.

- А є той твій фірмовий сироп? Так люблю його з цими млинцями, — з надією дивлюся на маму й вона посміхаючись, підіймається та дістає банку із полуничним сиропом. Маленька дівчинка всередині мене радіє та гучно плескає у долоні.

Снідаємо швидко, як і планували, тоді допомагаю мамі з посудом та йду переодягатися. Обираю світлі джинси й теплий светр. Все ж, на дворі зима й відповідно, у будинку теж це відчувається. Підфарбовую вії та губи, а ще замальовую синці під очима тональним кремом. Все, я готова. Задоволено дивлюся на себе у дзеркало. Темне волосся спадає хвилями до плечей, а блакитні очі сповнені життя. Посміхаюсь, бо знаю, що це ненадовго, тому, хоч-не-хоч, але мушу радіти й цьому.


Поки дивлюсь у дзеркало, будинком розноситься дверний дзвінок. Поспіхом біжу до дверей, передчуваючи зустріч з Оленкою й радію радій ніби маленька дитина цукерці.

- Оленка, — плигаю у обійми дівчини. вона пахне рідним, справді. Дівчина, яка завжди була зі мною. Підтримувала й не давала в образу. – привіт, я так скучила. – обіймаю білявку міцніше й відчуваю, як у кутиках очей скопи чуються сльози.


- Привіт, — посміхається та обіймає. – і я, навіть не уявляєш як. А ще, ще хвилювалася за тебе.

- Не варто, — б'ю дівчину по носику й хапаю під руку. – стягуй свій пуховик і гайда пити чай, а потім допоможеш прикрасити ялинку, а ще… ще на нас чекає вечір пліток та фільмів, тому будь готовою.

- Завжди готова, капітане, — жартує подруга й починає заходитися сміхом, а ми з мамою її підтримуємо. – привіт, тьоть Лін.

- Привіт, Лєночко, — відповідає мама. – ох, дівчата, не буду вам заважати.

- Мамо, ти куди? – хмурюся. Знаю, що хоче, аби ми лишилися наодинці, але ж… - посидь з нами, поп'ємо чаю, обговоримо усілякі дівочі секретики.

- Справді, тьотя Ліно, лишайтеся, — посміхається Оленка. На червоних від холоду щічках з'являються ямочки. – я смачненького принесла, — махає пакетом.

- Ні, дівчатка, дякую, — обіймає нас обох. – але ви самі побудьте, ви ж напевно скучили одна за одною, а я своїми справами займусь. Можливо сходжу до тітки Тані.

- Впевнена?

- Так, доню, — киває жінка. – відпочивайте, не буду заважати.

- Ти не заважаєш, мамо, — кажу. – передумаєш, то повертайся, ми завжди чекатимемо.

- Добре, — киває й зникає за дверима власної кімнати.

- Чай, кава, какао? – запитую, посміхаючись у подруги. – я так скучила, Оленко, що навіть не можу передати.

- Какао, — мружить очі. – я уявляю, бо я скучила не менше. Без тебе так… погано. Сумно, ніхто не дражнить, та й сама сиджу на уроках. Більше немає з ким поговорити й це найбільш дратує. А ти як? Як здоров'я? Скоро до школи?

- Не знаю, Оленка, — хмурюсь, обернувшись до плити. Ставлю молоко на вогонь й важко зітхаю, а тоді йду до подруги й сідаю напроти неї за столом. – все складно, мама не розповідала?

- Ні, — мотає головою. – я декілька раз приходила у лікарню, але все, що казали лікарі, це те, що до тебе не можна й нервувати тебе не можна, а маму твою я взагалі не бачила за цей місяць, вона ніби з радарів зникла.

- Це й не дивно, — сумно посміхаюся. – вона весь час була поруч зі мною.

- То що з тобою сталося? Розповіси? – запитує дівчина, а тоді пильно розглядає мене. – на вигляд ніби нормальна, навіть гарніша якась стала.

Навіть не думала, що розповідати про сою хворобу буде… ем-м-м, складно. Справді, коли це прокручуєш у себе в голові, усе якось звучить не так приречено, а сказати комусь про це уголос – зовсім інша справа. Морщу носа та кривлюсь, бляха, мені ніби язика відірвали, буквально. Не можу й слова вичавити із себе. Підіймаюся та йду подивитися, аби молоко не збігло. Можливо хоч так, не дивлячись у очі подруги, зможу випалити усю правду.


Боюсь… напевно боюсь, що почне жаліти мене. Ставитись по-іншому… як до хворої й буде панькатися зі мною як з малою дитиною. Цього я не хочу, бо за характером зовсім не слабкодуха. Але все ж наважуюся і починаю свою розповідь:


- Все складно…

- Це я вже зрозуміла, — каже Оленка.

- Пам’ятаєш, тоді в школі я втратила свідомість?

- Звісно пам’ятаю, Ель, — фиркає дівчина.

- Так от, тоді мене забрали у лікарні через, буквально роздираючий головний біль, — знизую плечима й роблю слабший газ, бо молоко закипає. Насипаю трохи какао й колочу ложкою. – тоді мені поставили діагноз.

- Який? - округлює очі дівчина.

- Аневризма, — зітхаю й дивлюся прямо на Олену. – знаєш, що таке аневризма? – білявка заперечно мотає головою. Для неї це слово звучить жахливо, та й насправді значення його не менш жахливе. – штука, яка утворилася у моїй голові й може у будь-яку секунду «бах», - показую жестом й дівчина прикриває рота рукою від шоку. – мені дали небагато часу, через те, що ще не знайшли лікаря, який ризикне її вилучити.

- О, Господи, — скрикує подруга, а тоді обводить усю мене поглядом. – ти можеш… - не говорить до кінця.

- Так, можу померти, але, — посміхаюсь та пригнічено хмикаю. – ти не хвилюйся, зі мною усе добре. І, найголовніше не потрібно мене жаліти, зрозуміла? – тикаю наказово вказівним пальцем й помічаю у її очах сльози.

- А як? А що я без тебе?.. – хлюпає й витирає кофтиною вологу під очима. – я без тебе не зможу, Еля.

- Припини розводити соплі, — хмикаю весело та розливаю готовий какао у склянки. Ставлю їх на столі перед подругою та дістаю цукерничку. – я не збираюся ще помирати, до того ж…

- Що? – перебиває дівчина.

- У моє життя на крилах «любові» увірвався татусь, — фиркаю та кривлюся при одній згадці цього чоловіка, а дівчина ще більш дивується.

- Ти не жартуєш? Це ж круто, я щаслива за тебе, — посміхається та колотить своє какао.

- Все було б круто, як би не одне «але», - знизую плечима та підтискаю губи.

- Яке ще таке «але»? – хмуриться Оленка.

- Він повернувся, аби продати мене багатому чоловікові, — від цих слів мною буквально кидає й мурахи влаштовують бунт.

- Що-о-о? – обурюється подруга. – це що за Санта Барбара така?

- Ось така, як виявляється, — гмикаю розчаровано. – у нього свій бізнес, він дізнався про мою хворобу й вирішив на цьому виїхати. Продавши мене… йому партнер, а мені багатий чоловік, який забезпечить лікування й шанс на життя.

- У нього бізнес і він не допоможе сам? – здивовано зводить брови.

- Ага, не допоможе, — фиркаю та дратуюся. – бо йому чхати на моє життя, Оленко, я для нього пусте місце. Так, лайно, яке можна обійти. Мама запитала у нього це ж саме, що й ти, але як виявилося, то у нього син, який потребує батькових грошей більше аніж смертельно хвора донька, — мотаю головою. – фу, мені огидно звати його батьком, бо він… він ніхто.

- Капець, — плескає себе долонею по лобі. – оце так сімейка, щоб батько начхав на доньку й продав її… та ти на хрін не хочеш його послати?

- Хочу… дуже хочу, — замовкаю, а тоді вирішую змінити тему на більш цікаву для мене. – а у школі що нового?

Тільки зараз розумію, як насправді сумую за школою, за друзями. Не подумайте, під друзями не ховаються такі ж віддані як Оленка, всі інші просто знайомі, а найкраща подруга у мене лише одна, але, чорт забирай, я сумую за усіма. Навіть за тими хто доставав та дратував до божевілля. Мені навіть не вистачає цих цькувань, бо усі ці деталі і є життя. Сповнене фарб, сповнене щастя та суму, сповнене злетів і падінь. Так воно влаштоване для усіх нас. І воно, дідько, класне.