Глава 8

Стою декілька хвилин у ступорі. Ніби не жива зовсім. Мій батько… мій власний батько обирає свою вигоду, а не здоров'я рідної доньки. Хоче, аби одружилася на чужому чоловікові, знову ж таки, аби вигідно було йому.


- Елю, — шепоче мама, витираючи сльози. Переводжу погляд на рідну й розвертаюся. Біжу у свою кімнату, ніби тільки там мій порятунок. Ніби там я сховаюсь від цього жаху. Від власного батька, якого так марила знайти, а знайшовся справжній монстр.


Замикаюсь із середини та падаю на ліжко. Так боляче, нестерпно боляче. А найгірше, що не розумію за що він так зі мною. За що розбив серце, за що відмовився від мене, а тепер купу років поспіль вривається знову у моє життя й прагне чого? Мого одруження заради себе.


Знаєте, а я все життя мріяла про люблячого батька, який буде водити до школи, а потім забирати. Обороняти від людей, які цькують тебе та просто дарувати радість. Підтримувати, коли тобі настільки важко, що задихаєшся.


Тато – людина, що мала бути найближчою у житті. Що мала хвилюватися за мене, моє життя. Відбивати від дочки кавалерів та не пускала на вечірки. Цього всього не було. Ніколи не було.


Чи було мені образливо?


Напевно, ні, бо це все робила мама. Мама мені замінювала обох батьків та дарувала скільки любові й тепла, що мені вистачило, аби забути про чоловіка. Але зараз… зараз так відчутно боляче, що хочеться крізь землю провалитися й загубитися там серед темряви. Замість того, аби відбивати від мене кавалерів, він прийшов… увірвався у життя й штовхає на одруження з дорослим чоловіком. Тому зараз дуже образливо та боляче. А ще… ще відчуваю себе зрадженою.
Він викреслив мене зі свого списку важливого. Просто взяв і вичеркнув, ось так власними руками, поставивши на мені хрест. І тільки зараз, коли йому знадобилося щось згадав про існування.


- Елю, донечко, відчини, — благає за дверима мама. Жінка буквально вибиває двері, гупаючи кулаками по них. А я не хочу, просто не хочу відчиняти. Не хочу розмовляти й не хочу, аби заспокоювала мене. Виправдовувала його й говорила, що все налагодиться. Бо не налагодиться нічого. – відчини… благаю, просто поговорімо, донечко.

- Про що, мамо? – фиркаю, захлинаючись слізьми. – про те, що ти обрала не того чоловіка? Чи про те, що я на хрін не здалася власному батьку? Хоча ні, я йому потрібна, аби влаштувати власний бізнес.

- Елю, відчини, — схлипує жінка.

- Не можу, мам… не можу, — підіймаюся з ліжка та йду до дверей, обпираючись у них спиною. – за що він так? Поясни мені, за що? У нього ж син… син задля якого він ладен на усе, а я? Мамо, а я?

- У тебе є я, — шепоче мама крізь двері. – завжди була й буду, доню. Ти мій всесвіт й тільки задля тебе я тримаюся й живу.

- Знаєш, — витираю кулаком очі від сліз. – а ти мала рацію, мені не потрібно було його шукати. Потрібно було закинути цю дурнувату ідею та просто жити для себе. А я… я така дурепа, мамо. Так хотіла зазирнути у його очі, запитати, чому покинув, чому відмовився й чому не відправив жодної листівки на день народження. Надіялася, що за цим всім ховається поважна причина й це можна пояснити, можна повернути час назад, але… але у нього просто інша сім'я, інша дитина та й загалом він щасливий, а ми?

- Нам не потрібен він і його допомога теж не потрібна, — каже мама й знову смикає за ручку дверей. Піддаюсь та відчиняю. Рідна влітає у кімнату та падає поруч зі мною на підлогу, обхопивши руками в обійми. – не губи себе, доню. Не губи… він не вартий цього.

- А чого вартий? – зазираю у її очі. Плакала. Плакала, як і я. мій батько, мій власний батько нас зламав не розуміючи цього. – мамо, він покинув тебе, лишив мене на твоїх руках й просто пішов геть. Він не чоловік, — мотаю головою, скрививши губи від образи. – він покидьок, який не заслуговує і мізинця уваги. Нехай котиться зі своїм сином та продовжує удавати, що у нього не має доньки. Нехай… мені байдуже.

- Все налагодиться, — шепоче мама та цілує у скроню. – обов’язково все налагодиться. Ти вилікуєшся й ми продовжимо жити, як жили, чуєш? Елю, донечко, підіймайся. Тобі потрібно заспокоїтися, не можна хвилюватися, — мама підіймається сама та підіймає мене, а тоді садовить на ліжко, сама ж йде й повертається зі склянкою води і таблеткою – випий, Елю.

- Не хочу, — відвертаюсь та кривлюсь.

- Потрібно, — киває.

Тремтячими руками беру таблетку та склянку й залпом випиваю. Так огидно, від усього огидно. Він хоче продати мене, ніби у рабство якесь. У якому віці ми живемо? А допомогти власній дочці, коли вона цього потребує. Боляче… бо власний батько готовий віддати мене у руки смерті, власноруч вручити мене у смертельні лапи й помахати рукою на удачу.


- Він хоче мне продати, — шепочу, коли заспокоююсь у маминих обіймах.

- Я не дозволю, Елю, — заспокоює мама. – нехай свого сина продає, але не тебе. Не мою дочку.

Далі продовжуємо сидіти у тиші. Важко й боляче сприйняти правду, яку дізналася. Мене ніби на шматки покремсали за декілька хвилин. Не знала, що слова можуть бути болючішими фізичних ран. Тим паче коли ці слова рідної людини. Хоча, дивімось правді у вічі, рідного так крім крові нічого й немає.
Небо ніби чує, відчуває мої думки та переживання. З нього починає лити рясна злива, тарабанячи по шибках. Землю миттєво вкриває мокра ковдра. Природа наче віщує про мої відчуття. Ніби показує батько, що ось бачиш, що ти зробив із своєю рідною дочкою. Хмикаю та нервово сміюсь, бо йому байдуже. Напевно, він зараз у теплі зі своїм сином. Розмовляє з ним про щось цінне й радіє, що має таку дитину.


- До речі, — мама ніби розуміє, що мої думки потрібно рятувати. – Оленка телефонувала, запитувала про твоє самопочуття.

- Справді? – це трохи змушує зрадіти, бо давно я ні з ким з друзів не спілкувалася. У лікарні нікого не пускали крім мами, а вдома я всього лише два дні.

- Так, вона хотіла провідати тебе, — каже мама й відчуваю буквально її полегшення, бо вона точно відчуває моє. Є у нас цей ментальний зв'язок. Напевно він є у кожної мами з дитиною, але… але для мене він дуже важливий.

- То чому не прийшла?

- Я вирішила, що не сьогодні, — знизує плечима. – тобі слід відпочити, а завтра усі, разом з Оленкою прикрасимо ялинку. До речі, що ти там накупувала?

- А ти подивись, — легко посміхаюсь та витираю сльози, які досі котяться щоками.

- Тоді зараз принесу, — посміхається жінка та швидко йде за пакетами.

Відпускаю ситуацію з батьком та заспокоююсь. Хоча, мабуть, це таблетки так діють, а не я сама, бо навряд чи змогла прийняти цю ситуацію й спокійно реагувати. Насправді мені багато чого хочеться йому сказати прямо в обличчя та запитати, а ще… ще зрозуміла, що ненавиджу його сина. Свого брата, й нехай я егоїстка, та я щиро не розумію, чому він заслуговує на батьківську любов, а я ні.
Мама повертається швидко та ледь затягує пакети до моєї кімнати, підплигую й допомагаю їй.


- Елю, — сміється. – що ти там набрала? Цегли чи що? Я ледь донесла ці пакети сюди.

- Зараз все побачиш, — хмикаю задоволено. Чомусь думки про ялинку тепло зігрівають нутрощі. – тобі точно має сподобатися.

- Ну показуй вже, — всідається поруч та чекає на демонстрацію прикрас.

Дістаю шишки всипані снігом й мама схвально киває, їй подобаються такі прості прикраси. Ніби, нічого особливого, а виглядає дуже атмосферно. Коли дістаю червону стрічку у клітинку дивується, але старається не показувати цього й теж схвально киває, а от з ланцюгами справи йдуть не так гладко. Мама кривиться й по вигляду бачу, що жінка не розуміє для чого це взагалі потрібно.


- Вони ж зламають ялинку, Еля, — констатує мама й приводить мене до тями. Бляха. Точно, а я про це й не подумала зовсім. Замислююсь та засмучуюсь, бо ідея виглядала цілком непогано, але тепер… не прикрасимо ж ми ялинку тільки стрічкою та шишками.

- Не засмучуйся, доню, — думаю шишки та стрічка гармонійно будуть поєднуватися на ялинці, до того ж ще будуть вогники. А хочеш, повісимо ще декілька іграшок.

- Не знаю, — опускаю погляд на ланцюги. – я так сподівалася вже, у моїй голові була ідеальна картинка такої ялинки.

- Вона ж у нас не заручниця, врешті, — сміється мама. – давай зробимо її простішою, без цих ланцюгів.

- Ну добре, тоді потрібні іграшки, червоні та сріблясті, такі які всипані штучним снігом, — кажу задумливо. – у нас такі були, точно.

- Були, донечко, — посміхається мама та зве у свої обійми, і я обіймаю. Обіймаю, бо це найближча людина. Ця жінка заслуговує на мою любов, навіть більше… вона заслуговує на більше.