Глава 7

Додому йдемо хвилин двадцять й знаєте… зсередини огортає нутрощі теплом, бо вперше після того страшного дня відчуваю себе живою, потрібно, та й взагалі… мені дуже класно з цим хлопцем. Ми не відчуваємо напруги між нами, а навпаки, ніби старі друзі зустрілися обговорити життя й це прекрасно. Сміємось, жартуємо, а тоді й взагалі починаємо грати у сніжки. Так розумію, що, мабуть мені не можна так напружуватися, але… але хіба можна відмовляти собі у тому, що приносить радість?


- Дивно, що не бачила тебе раніше у місті, — знизую плечима. У нас досить маленьке містечко, тому тут всі знають один одного, принаймні в обличчя точно, а от його… його я не бачила жодного разу. – До речі, як тебе звати?

- Я – Артур, — посміхається. – я навіть не помітив, що ми не познайомилися. Ти не могла раніше бачити мене, бо тільки сьогодні переїхав… разом з батьком, обставини змусили, — хмуриться хлопець.

- Й ти цим обставинам не сильно радий, — підмічаю й весело посміхаюсь. Зараз цей Артур схожий на хлопчика, якого до чогось змусили проти його волі. – до речі, я – Еля, тому приємно познайомитися.

- Приємно, — киває та знову підхоплює сумки й продовжуємо дорогу додому. – а хто був би радий кинути престижний університет у Києві й перевестись у якусь глухомань заради сестрички, яку ніколи й в очі не бачив. – недовірливо мружу очі, бо щиро не розумію, як можна не знати власну сестру.

- Тобто?

- Тобто, батько дізнався, що його донечка від першого шлюбу захворіла й примчав на крилах аби допомогти, тому ось, і мене прихопив, — його слова навіюють суму, бо я ніколи не мала батька, а йому ніколи не було цікаво, що з його донькою.

- Що з тобою? – обережно запитує, коли помічає мій стан.

- Нічого серйозного, — вичавлюю легку посмішку й помічаю свій будинок. – ми прийшли, дякую, що провів, бо навряд чи б я сама доперла ці сумки.

- Завжди, будь ласка, — усміхається щиро, так, що аж блакить палає, освічує собою усе довкола. – звертайся, сподіваємося, ще зустрінемось.

- Не сумнівайся, — забираю пакети та йду до будинку. Артур зміг підняти настрій на декілька рівнів уверх, а ще передчуття того, яку гарну кралю я планую зробити з ялинки гріє серце.

Заходжу у дім та скидаю черевики, пуховик вішаю на плечика й ховаю до шафи й тільки зараз, коли стихає шурхіт верхнього одягу, чую голоси, що доносяться з кухні.


- Ліно, — гарчить чоловік. А він дійсно гарчить, злий. Тіло у полон хапає стадо боягузливих мурах. – ти ж не маленька дитина…

- Давиде, — фиркає мама. Чую, як голос рідної напружується. А ще… ще я здогадуюсь хто саме на нашій кухні, бо я… я Еля Давидівна. – яке право ти маєш влазити до нашого життя? Скільки років ти не цікавився власною донькою та й взагалі, звідки дізнався про її хворобу?

- Це ти не розумієш, Ліно, — шумно видихає чоловік. – я хочу їй допомогти… вам допомогти, Богдан багатий, має власний бізнес, він готовий взяти твою доньку під крило й поставити на ноги, то чому не хапати такий шанс?

- Нашу дочку… - шепоче мама, а тоді її ніби прориває. - Ти сказився?! Твій Богдан майже удвічі старший Елі, дівчині тільки сімнадцять, для чого їй ламати життя? Чи це ти не задля доньки приїхав, а для того, аби отримати нового партнера?

- Що ти несеш, Ліно, — фиркає. – звичайно я тут заради Елі.

- Тоді чому сам не допоможеш, а пропонуєш одружити її на тому монстрі?

- Богдан не монстр, — спокійно відповідає… батько. – а я, у мене своя сім'я, у мене син, Ліно, я мушу думати про його майбутнє.

- Зрозуміло, — хмикає мама. – забирайся звідси, зрозумів?! У тебе не було й не має доньки, ми самі впораємося, без твоєї допомоги і без твого Богдана.

- Ти пошкодуєш ще, — фиркає він й вилітає стикаючись у коридорі зі мною. Дивлюся у очі чоловіка й вбачаю у ньому себе, вбачаю власні риси обличчя, схожість, але… але він чужий. Хіба може рідний батько наплювати на здоров'я власної дитини й кинути її у прірву, хіба може розбити серце так боляче? Хіба може… сльози котяться обличчям, а я не рахую часу. Дивлюсь на нього й в очах вбиваю запитання: «за що?.. за що ти так, тато?». Та він і не збирається пояснювати, не збирається укутувати мене в обійми, сховати як гусеницю у коконі й плекати… не збирається, бо йому байдуже на мене, а просто бере й обходить, як шматок бруду. Мама мала рацію, мені не потрібно його шукати.