Глава 6

Дорогу, що залишилася додому, їдемо у повній тиші. Бачу, що жінка ледь стримує сльози. Їй боляче від мого бажання, бо батько зрадив її... зрадив нас.

Ніколи не цікавився моїм існуванням, а я хочу порушити цю «тишу» між нами й налагодити зв’язок, або принаймні, просто зустрітися. Коли заносимо ялинку додому й сідаємо пити гарячий чай, беру маму за руку й ніжно гладжу шкіру.

- Мамусю, пробач, якщо образила, але ти зрозумій... – обережно починаю й дивлюсь на найріднішу жінку. – можливо... можливо це останні дні мого життя, а я навіть не знаю хто він такий. Я б хотіла лише одну зустріч, це не значитиме, що він для мене стане чимось важливим – ні й точно, ні, але... але, я хочу подивитись йому у вічі.

- Елю, доню... – шепоче й давить сльози. Це їй дається важко, бачу й навіть розумію. – Для чого це тобі? Він зрадив, кинув, забувся, розтоптав минуле... Ти йому не потрібна, ти помилка для нього і хочеш цієї зустрічі?

- Так, хочу, — важко було чути усю цю правду від мами. Дійсно, бути непотрібною рідному батьку – боляче. Але таке життя, й воно на жаль непередбачуване. У когось долею написано, бути щасливим, з люблячими батьками та міцним здоров’ям, а у мене... у мене воно ось таке, й нічого тут не поробиш.

- Ні, Елю, — повертає на мене очі й різко відповідає. – я не можу так вчинити із власною донькою, — каже вона й махає головою. – Тобі не можна нервувати, а ця зустріч... вона не закінчиться добре. Пробач, але – ні, — встає та йде до своєї кімнати. Боже, але ж чому? Не розумію. Що такого жахливого може статися? Врешті, нехай скаже, що я йому непотрібна й не була ніколи потрібною і все. Так, буде боляче, та тільки... Я готова до цього болю.

Забуваю на деякий час про цю ідею, аби налагодити зв’язок з мамою. Вона образилася й закрилася у своїй кімнаті, а у нас тут ялинка, яку потрібно вбрати. Не даремно ж ми її купували й тягнули, хоча це реально було важко, бо обрала я найбільшу серед усіх запропонованих.

Дивлюсь на красуню, що зв’язана лежить на підлозі й розумію, що хочу чогось особливого. Не банальних іграшок на ялинці, а чогось такого, що ще не було... Довго думаю, попиваючи чай, який встиг охолонути й нарешті, до голови приходить, як на мене, гарна ідея.

- Мам, — кричу через увесь будинок й натягую на себе пуховик. – я до магазину, скоро повернусь.

- Елю! – мама налякано вибігає зі своєї кімнати. – ти куди? Ти не надумала нічого лихого?

- Ні, все гаразд, — легко посміхаюсь жінці й обіймаю. – я справді до магазину, хочу чогось нового. По-іншому вбрати ялинку.

- Добре... – важко погоджується й відпускає мене.

Вперше за довгий час йду вулицею. Так чудово й незвично. За місяць, що була у лікарні намело купу снігу й це не може не тішити. Обожнюю зиму, сама не знаю чому, бо зазвичай її не люблять через холод, заметілі й незручність. Всі люблять літо, а мені ближче до серця саме зима. Люблю хапати сніжинки на обличчя, коли вони вкривають вії й ти, ніби дитина, відчуваєш себе якимось сніговиком, а ще, ця пора якась надзвичайно казкова й магічна, чи що. Вона ніби лікує від усіх переживань й забирає страждання. Для когось зима холодна та сіра, для мене ж вона прекрасна.

За хвилин двадцять добираюсь до магазину й обираю купу усього, що запланувала, червону стрічку в клітинку, великі золоті ланцюги, які на мою думку вберуть ялинку дуже гарно й будуть гармонійно виглядати з вогниками, а ще беру декоровані шишки всипані снігом. Чудова комбінація, як на мене, а ще... дуже важка. Ледь тягну кошик до каси й уявлення не маю, як буду тягнути це додому, бо транспорт туди не ходить. За те, емоційно я щаслива. Виставляю усе на касову стрічку й усміхаюсь, ніби маленька дитина, яка отримала довгоочікуваний та бажаний подарунок. Розраховуюсь й складаю усе до пакетів, власне, їх виходить всього два, але вони капець важкі через ланцюги.

Задоволена тягну ті пакети, які ледь здатна донести до виходу з магазину й чую позаду себе чоловічий голос.

- Допомогти? – обертаюсь й стикаюсь з блакитними очима чоловіка. Погляд глибокий та теплий, такий, що змушує зігріватись у холодну пору. Гарна усмішка, що утворює ямки на щоках. Такий красивий...

- Ні, дякую, я сама, — все ж мама вчила не говорити з незнайомцями. Тому, розвертаюсь та йду, а тоді розумію, що не має чого втрачати, бо життя моє на волосині, то власне, чому б і ні?

- Ей, — повертаюсь обличчям до хлопця. – Допоможеш? – вже запитую я, а він моментально опиняється поруч й забирає з моїх рук важкі пакети з прикрасами.

- Звичайно, — каже, а тоді дивується. – і як ти така тендітна здатна нести важкі пакети?

- Бо, мабуть, не така вже й тендітна, як здається, — посміхаюсь. – до речі, дорога не близька, тому, точно упевнений, що хочеш допомогти?

- Як ніколи, — дарує посмішку, а я тону у його блакиті, що ніжно зігріває із середини.