Глава 5

Вранці прокидаюсь з легким головним болем. Наскільки звикла до нього, що тепер він для мене, ніби щось буденне... природне. Ніби те, що тобі судилось родитися з руками.

Автоматично випиваю дві таблетки та йду до ванної, аби вмитись й почистити зуби. Сьогодні важкий день і надзвичайно класний. Ми обиратимемо ялинку, ту саму, яка стане для мене останньою, тому вона має бути неперевершеною у всьому. Має бути найкращою. Такою, яку не бачила ще за усе своє життя, тому готуйтеся продавці ялинок, клієнтка у вас буде вибагливою.

Коли виходжу з ванної, ловлю нюхом аромат щойно смажених сирників. Мій улюблений сніданок, а ще арахісова паста. М-м-м, хіба можливо думати про щось ще, коли там на кухні тебе вже чекає готовий рай? Рай для шлунку, щоправда, але все ж...

- Привіт, матусю, — цілую жінку в скроню та обіймаю. Раніше не вважала приготування сніданку чимось особливим, зараз же, моє ставлення до цього змінилось. Це така собі турбота, яка вимагає зусиль та старання. Мама робить для мене усе, й робила це часом, що вимірюється моїм життям. Я не уміла цього цінувати, та зараз, все так змінилось...

- Доброго ранку, доню, — легко посміхається й знімає зі сковорідки останню порцію. – Снідатимеш?

- Звичайно, — весело хмикаю. – Ти сподівалась, що відмовлюсь від найулюбленішого сніданку?

- Якраз таки, навпаки, — підмічає й ставить дві тарілки на столі.

- От і чудово, — знизую легко плечима й займаю місце за столом. – Мамусю, ти готова обрати найгарнішу ялинку свого життя?

- Готова як ніколи, — жартує й сідає поруч.

Так дивно. Між нами присутня якась напруга, а у маминих очах страх. Що там приховувати, усередині, я теж боюсь. Нестерпно боюсь померти й лишитися життя, але така доля... Й на жаль, вона занадто страшна. Перемикаю думки, спираючись на те, що за паро днів Різдво. Новий рік я вже пропустила у стінах лікарні, то ж Різдво буде найкращим й замінить усі новорічні свята.

Швидко снідаємо та приймаємось за миття посуду. Мама хапається першою, але помітивши, що це планую робити я, мирно відступає. Більше не заперечує, як учора, лише зносить тарілки зі столу. Так значно краще, так я не зациклююсь на своїй хворобі. Так відволікаюсь...

Швидко мию декілька тарілок та чашки після завареного чаю, а тоді йду одягатись, а вже за декілька хвилин ми сидимо у холодному авто, яке мама намагається прогріти якомога швидше, та це вдається не занадто добре, так як машина стара. До речі, ще одне невиконане бажання – навчитися водити. Бо якось не судилось піти на уроки водіння у школі, раніше не хотіла цього, а зараз... саме ось в цей момент, це стало одним із найзаповітніших бажань. Щось на кшталт випускної сукні.

- Мам, — зву жінку та потираю долоні одна об одну.

- Га?

- Навчиш кермувати? – мама здивовано зиркає на мене, а тоді посміхається.

- Ти не жартуєш?

- Звичайно, що ні, хочу водити, як ти, — знизує плечима. – Здається, це класно.

- Коли почнемо? – хитро морщить око.

- Та хоч сьогодні, байдуже, головне ж бажання, — посміхаюсь, а мама нарешті рушає. Машина наповнюється теплом й тіло пробирають мурахи. Теплі замінюють собою холодних. Таке приємне відчуття, ніби з тіла випаровується увесь холод, й вкривається теплою оболонкою, можливо, хтось із вас вважатиме мене мега-дивною, але зрозумійте, таке відчуття і справді є. І воно капець яке класне.

До ринку з ялинками доїжджаємо досить швидко. Заторів на дорогах не має, та й дорога не слизька, тому лишаємо авто на стоянці, а самі рушаємо на пошуки тієї самої, що западе у серце.

Довго блукаємо між рядів, змінюючи продавців. Та все якесь не таке, не знаю, ніби саме цього року усі зрубали некрасиві ялинки. На мить стає сумно, а потім помічаю ту, яка наче янгол сяє у моїх очах. Це вона. Однозначно вона.

- Мамо, я знайшла її, — шепочу, дивлячись на свою знахідку. – вона неперевершена, саме така, яка була у моїх мріях.

- Елю, завелика, — стверджує мама й весело сміється. – ми її навіть до автомобіля не дотягнемо.

- Мамусю, ми маємо взяти її, — благаю та складаю руки на грудях. – будемо нести удвох.

Жінка закочує очі, але за декілька хвилин ми удвох тягнемо цю величезну ялинку до маминого авто. Вона занадто важка виявляється, не така як здавалось, коли красувалась на ринку. Відчуваю злість мами на собі, вона точно не у захваті від того, що відбувається, але що поробиш. З горем навпіл закручуємо цю ялинку шнурами на верх автівки й забираємось у салон.

Вже у машині пригадую одну важливу розмову, яку маю почати найближчим часом. Це і дійсно дуже важливо, але як віднесеться до цього мама – загадка. Ще місяць тому я й думати не думала, що колись захочу піти на таке, що буду бажати цього, але у долі свої круті повороти. Доля, ніби дорога. Ти ніколи не знаєш, що чекає тебе за наступним поворотом.

- Мамо, є розмова... – обережно починаю й нервово стискаю пальці рук.

- Елю, щось турбує? Можливо, болить щось, доню? Ти кажи... – схвильовано запитує й обдивляється мене так, ніби я привид.

- Ні-ні, усе добре, не хвилюйся, просто... Просто я б хотіла побачити свого батька.