Глава 4

Додому приїжджаємо, коли на вулиці уже повна темрява. Тут так затишно та по-домашньому, як раніше не помічала й не цінувала… напевно, з усім так, коли на межі втрати, ти розумієш, що це багато значить для тебе. Кидаю сумку поруч із вхідними дверима та розглядаю усе, ніби вперше у цьому будинку. Дивно… напередодні різдва не бачити гірлянд та ялинки. Наче не має ніякого свята, наче нічого не має. Нічого особливого… А я так не хочу, останнє різдво… напевно.


- Мамо, а де ялинка? – звертаюсь до рідної, дивлячись на місце, де завжди вона стояла. Так весело було колись, коли прикрашали, вмикали різдвяну музику й насолоджувалися святковою атмосферою. Нам ніколи не було нудно, хоч і провели усе життя фактично удвох. тато покинув нас, коли мені було два, я навіть не пам'ятаю його, та й не бажаю пам’ятати.

- Доню, — жінка сумно посміхається. – Ти ж знаєш, не до ялинки зараз.

Хмурюсь й повертаю погляд на маму. Така сумна та втомлена. Під очима синці від недосипання, волосся розтріпане, а очі червоні від сліз. Бідолашна… напевно, це важко, коли втрачаєш дитину, коли знаєш, що надія маленька… її майже не має. Важко ось так прощатися.


- Мамо, що за стереотипи? Я хочу ялинку, — посміхаюсь та йду до жінки, закутуючи її в обійми. – Щоб купа іграшок й верхівка до стелі, а ще, — замислююсь показово й широко відкриваю очі. – вогники. Багато вогників… так люблю вогники.

- Добре, — все ж погоджується й вичавлює легку усмішку. – буде тобі ялинка.

- От і чудово, — легенько б'ю маму по носі пальчиком. – отже, зранечку на ринок.


- Гаразд, донечко, — обіймає та важко зітхає. – ти голодна?

- Навіть не уявляєш на скільки, в лікарні така несмачна їжа, — кривлюсь так, що це змушує мамо засміятися. Радію, що трохи відволікаємось від найстрашнішої проблеми у нашому житті.

Допомагаю жінці накрити на стіл й по трохи забуваю за усе, що накопичилося у моїй голові, в прямому й непрямому сенсі. Так добре зараз. Наскільки, що не хочеться, аби день підходив до завершення.

Уперше за останній місяць, ми проводимо не зі сльозами на обличчі у палаті лікарні, а зі сміхом та у рідній домівці. Мені тут затишно й комфортно. Тільки це місце здатне вселити щось світле у таке темне серце.

Так добре, що випадаємо з реальності, згадуємо усі смішні моменти із життя й п’ємо чай із тістечками, що замовили в улюбленій кав'ярні. Знаю на сто відсотків, моя мама найкраща й шкода, що не цінувала цього раніше.

- Донечко, напевно час відпочивати, — кидає погляд на годинник, який показує годину ночі. Засиділись ми звичайно, як ніколи раніше. Насправді так я б проводила час ще і ще, та тільки бачу, наскільки жінка втомлена і як їй необхідний відпочинок.

- Звичайно, мамусю, — м’яко посміхаюсь та гладжу долоню рідненької. – Ти йди, відпочивай, а я помию посуд й теж піду спати.

- Ні, Елю, я сама, тобі не… - не встигає договорити. Хмурюсь та випадаю назад до реальності. Ну чому, чому це завжди буде стояти, наче лезо посеред життєвої дороги? Чому не можна просто бути щасливими й не зациклюватися на чомусь жахливому? Чому так влаштований світ?

- Не продовжуй, — сумно звожу брови на переніссі. – Я не така хвора, що не в змозі помити посуд, тому ти йди, а я тут справлюсь, — підіймаюсь й підходжу до раковини. Посеред горла встає неприємний кім, який скручує усі нутрощі. – і, мамо, не смій заперечувати… тепер ніколи не смій, прошу, бо… це дуже боляче.

- На добраніч, люба, — ігнорує й лише дарує поцілунок у скроню, а тоді залишає кухню й мене у гробовій тиші, тільки думки кричать на перекір одна одній й немитий посуд.

Швидко справляюсь з ним та йду до душу, а тоді закутуюсь у рідну, домашню ковдру. Я маю зробити найближчим часом усе, чого бажала. Маю влаштувати собі власний випускний, одягнути сукню й станцювати повільний танець на перекір власній долі. Маю відвідати бажаний універ й посидіти на хоча б одній лише парі. Маю закохатися, але не закохати у себе. Маю поїхати на відпочинок з мамою й найголовніше… зустрітися з тим, хто покинув мене так давно, а зараз, я лягаю спати, аби завтра обрати найгарнішу ялинку, щоб відсвяткувати Різдво.