Глава 3

Вже за годину, мама пакувала мої речі, а лікар приніс документ з випискою, невдоволено хитаючи головою. Тільки яка в біса різниця тут я чи вдома, якщо шанси одинакові. Тобто… тобто їх взагалі для мене немає. Мене не врятують, не хочуть врятувати. Не хочуть оперувати, то який сенс залишатися тут? Хочу повернутися у минуле… нехай несправжнє, та хочу відчути себе колишньою Елею. Дівчинкою у якої купа друзів та щасливе життя. Купа планів на майбутнє й купа амбіцій. Хочу провести залишок часу у гарній атмосфері. Нехай смерть забере мене десь посеред парку, де пахне природою й співають птахи, де гомонять діти й чути сміх. Там, де панує радість. Не хочу залишатися у цих стінах. Хочу забути, що взагалі хворію.

- Ліно Олександрівно, — звертається лікар до мами. – Ви робите велику помилку, що даєте Елі дозвіл на такий вчинок. – закочую очі, коли чую його докори. Яка йому різниця взагалі? Все одно не лікує, а лиш шукає нові причини для нових ліків. Його голос дратує, тому, аби згаяти час, підіймаюсь та допомагаю мамі скидати речі до сумки. Мама тільки знизує плечима на його слова й витирає сльози, які з усіх сил старається приховати. – Елю, ти ж доросла дівчинка, зрозумій, що це небезпечно й досить необдумано.

- Годі вже, — фиркаю й обертаюсь. – все вирішено, дайте мені пожити спокійним життям, без ліків, без стресів, без усього цього. Годі старатися втримати мене тут. Я не можу більше…

- Це ваша справа, але я попереджав, — говорить та покидає палату. Нехай котиться під три чорти.

- Мамусю, припини плакати, — благаю жінку й заключаю її в обійми. – зі мною усе добре, чуєш? Ми повернемось до старого життя… усе добре, мамо. Тільки не плач.

- Доню, чому ти така вперта?

- Я не вперта, мамо, — шепочу й витираю сльози, що течуть щоками жінки. – просто життя у мене лише одне, а я ще багато чого не встигла зробити.

- Не говори так, — просить та міцно стискає мене в обіймах. – ми знайдемо лікаря, який вилучить цю проблему з твоєї голови… знайдемо, доню, обов’язково. Обіцяю, — чим більше мама говорила, тим більш я зневірювалася. Ці слова звучать ніби якась казка, яку вигадала маленька дитина. Так не буває і магії такої не буває. Ми поміняли багато лікарів, але ніхто не хоче братися за вилучення цієї фігні з моєї голови, тому необхідно лише прийняти це.

- Добре, мамусю, — погоджуюсь та посміхаюся через увесь біль, що живе зі мною протягом місяця. Не хочу засмучувати найріднішу жінку, тільки не її.

Коли повертаємось додому, роздивляюсь місто так, ніби вперше тут. Як шкода, що скоро це все стане мені непотрібним. Мама включає музику на приймачі, така наша традиція. Ми завжди слухаємо та співаємо у дорозі та тільки зараз не той настрій. Точно не для співів. Від розуміння того, що й цього для мене більше не існуватиме, стає сумно. Стає боляче й образливо, бо не розумію, чому там зверху начерпано забрати моє життя. Потай ховаю одинокі сльози та давлю кім у горлі. Помічаю, що наближаємось до рідного будинку. Як давно я не була тут, тобто… тобто, ніби місяць, а здається, щонайменше рік. Нічого не змінилося, лише сніг випав і вкрив білою ковдрою усе навколо. Така краса. Можливо моя остання зима, тому, маю насолодитися нею по повній.