Глава 2

Артеріовенозна аневризма. Такий вирок мені поставили, занадто страшний... являє собою клубок розширених венозних судин мозку. Такий тип аневризми розвивається через встановлення прямого сполучення між артеріальними і венозними судинами мозку. Як відомо, тиск крові в артеріальних судинах набагато перевищує тиск крові у венах і тому, при встановленні сполучення між артеріями і венами, кров з артерій, минаючи тканини мозку, під великим тиском скидається прямо в вени, що викликає розширення їх стінок і розвиток аневризми. Клінічна картина артеріовенозної аневризми головного мозку складається із симптомів недостатності мозкового кровопостачання і симптомів здавлення тканин мозку: головний біль, епілептичні припадки, порушення чутливості і рухів.

Аневризма – страшна хвороба. Наче хрест на подальшому житті. Ти стаєш приреченим. Було страшно, занадто страшно, як для дівчинки з широким простором мрій та бажань. З великими очікуваннями від життя. Коли почула, ледь не втратила дар мови. Було байдуже на все, забулись усі мрії. Я прощалася з ними, з кожною із них. На їх місце приходила лише одна – вилікувати це. Позбутись її й повернути життя у те русло, що було до. Та тільки далі, мені винесли вирок...

Мій вирок – аневризма головного мозку. Її не можна видалити. Ні звичайно можна, але ніхто із лікарів не хоче братися за це, бо бояться, що порушать щось у мізках. Дурня. Чому люди настільки невдахи й такі приречені? Чому світ такий несправедливий? Мені лише сімнадцять, і своє вісімнадцятиліття я проведу у стінах лікарні, бо... бо лікарі бояться, що вона може лопнути, а я помру. Втрачу життя у сімнадцять, тоді, коли воно тільки має початися, коли я маю пізнати світ. З’їхати від батьків до гуртожитку й ходити на вечірки разом з подругами. Більше нічого не світить. Принаймні, поки що.

Зітхаю. Скільки у мене часу? Не знаю, ніхто не каже. Місяць, два? Можливо рік? Все ж, якось прожила рік у невідомості. Страшно... Книга та кінофільми розказують, що з цим можна змиритися. Маячня якась. Неможливо... Неможливо попрощатися з життям у такому ранньому віці, неможливо прийняти це. Переводжу погляд на маму, що сидить поруч у кріслі кожного дня. Бідолашна. Шкода її, напевно, найбільше у цій ситуації.

Кажуть, що аневризма вроджена, або ж викликана травмами голови. А я не знаю, де взялася вона у мене. Напевно є вродженою, бо головою я ніколи не билася. Але протягом життя ніколи не помічала чогось особливого у своєму організмі, тільки зараз. Це все почалося тільки рік тому.

- Доброго дня, — у палату заходить лікар та вітається. Посміхається, напевно, хоче вселити у мене віру. Шкода, що я не можу більше повірити. Всі вони відмовили прооперувати, нікого не хвилює невинне життя підлітка, яке може обірватися. – як ви почуваєте себе, Еля?

- Доброго... – хмикаю. Його справді цікавить мій стан? Не розумію тільки, для чого мене тримають у чотирьох стінах, якщо все одно бояться оперувати. Вибирають гроші на лікування, тільки кому воно потрібне їхнє лікування? Від того, що вона може лопнути будь-якої хвилини ніхто не застрахований. І я в тому числі. – все як завжди.

- Це чудово, — чудово... Що може бути чудового, коли у твого життя вирок? – вам варто здати аналізи повторно, аби побачити чи є якісь зміни й чи не збільшилася пухлина.

- Для чого?! – злісно фиркаю. Дістало це. Тільки, аби обнадіяти? Все одно нічого не зміниться, хіба що погіршиться. – аби розповісти мені, як все погано й махати усім головами в безнадії? Для чого ви всі мучите мене?! – сльози виступають на очі, а я хапаюсь за голову, тому що починає нестерпно боліти у скронях. – Я хочу додому, — ставлю перед фактом. – хочу виписку, більше не хочу залишатися тут, бо втратила будь-яку надію та сенс. Якщо маю... маю померти, то дозвольте провести останні дні чи навіть місяці за стінами лікарні. Провести їх так, як хотіла до хвороби. Дайте виписку!

- Елю, доню! – мама налякано дивиться на мене, схопившись долонями за рота. У очах бринять сльози. – Ми не можемо... Ти не можеш. Ти маєш бути тут, доню. Там за стінами, може статись що завгодно.

- Мамо, дозволь мені піти звідси, — благаю й не стримую сліз. Так боляче. Занадто боляче. – Дозволь мені провести час на свободі, з друзями, з тобою. Так, як це роблять нормальні люди.

- Елю...

- Прошу, мамо...

- Якщо щось станеться, я не витримаю, доню, — мама схлипує, витираючи сльози. – не зможу пережити це.

- Мамо, якщо щось станеться там, то воно б сталося і тут, і якщо це відбудеться, мене ніхто не врятує... Зрозумій це. Дозволь мені стати тією Елею, що була до... Хоча б на деякий час.

- Добре...