Глава 1

Дивно бути у такому стані, коли ти ніби жива, а ніби й ні. Так сталось зі мною, раніше вважала це якоюсь маячнею, адже, як можна відчувати це й знаходитися на тонкій нитці двох таких різних відчуттів? Тепер знаю, що можна.

Хто я? Проста дівчина, що втратила віру у щасливе життя, у майбутнє й зрозуміла, що не варто планувати щось наперед. Коли була маленькою, завжди мріяла з подружками, як стану дорослою. Класний випускний, що влаштовують щороку з пишними сукнями, які конкурують серед дівчат й борються за увагу хлопців. Всі вони придурки, але все ж, хочеться бути найкращою. Мріяла, як після закінчення школи вступлю до вишу, буду найпопулярнішою дівчиною університету й матиму купу хлопців, яких буду відбивати, ніби тенісні м’ячики ракеткою. Гірко хмикаю під ніс й згадую минуле. Своє дитинство, як плавали у місцевій річці з друзями на перегонки, як будували халабуди з того, що потрапляло під руки і як наївно мріяли подорослішати. Як малювали собі щасливе майбутнє, в якому не має жодних проблем. Хіба хтось думає про проблеми, коли мріє? Хіба включає їх у список бажань? Ні... Звичайно ні, бо вони не є суттєвими до того часу, поки не добираються до тебе. Поки не ламають плани... А тоді відбирають мрії й охоплюють увесь твій простір, витісняють бажання й лишають тільки одне... Те, якому раніше не було місця у маленькій дитячій голові – вернути усе на ті місця, де все було добре. Тепер це моя єдина мрія, бо тільки цього я хочу, але з кожним днем, надія покидає мене.

Місяць тому.

- Елю, що сталось? Що з тобою? – відкриваю очі. Відлунням чую голоси, але не розумію чиї вони, не розумію де я і, що від мене хочуть. Мізки, у прямому сенсі, пульсують зі скаженою швидкістю, що завдає величезного болю скроням. Наче хтось стискає їх з усієї сили й не хоче розтиснути. Наче знущається й ще ці голоси... Не стихають, лише роблять гірше.

- Тихо... – прошу шепотом. – благаю тихіше, — морщусь й хапаюсь пальцями скронь. Так боляче, як не було ще раніше. Навіть таблетки не допомогли.

- Усе добре, — продовжує, ніби не чує мого благання. Відчуваю як сльози заповнюють очі. Так боляче, що хочеться вити. Так боляче... – це я, мама. Елю, донечко, що сталося? Що відбулося там у школі? Як це трапилося?

- Мамо, — шепочу й закриваю вуха. Пульсація відчувається навіть під подушечками пальців. Чому так нестерпно? Чому нічого не допомагає? Чому?! Чому?! Чому?! – прошу, припини говорити, — сльози котяться щоками. – Боляче, мамо...

- Лікарю, що з нею? – тривога у голосі росте. Чую, як тремтить голос жінки, вона теж на нервах. Стримує сльози й хоче здаватися сильною. – Чому знепритомніла? Чому їй так погано? Що з моєю дитиною?

- Ліно Олександрівно, краще поговорімо наодинці, — затуманено ловлю погляд чоловіка у білому халаті, але тримати відкритими очі довго не в змозі, тому просто прикриваю їх. Чую лише, як відчиняються двері й в палаті настає повна тиша.

Що зі мною відбувається? Головні болі турбують давно, понад рік. Спершу вони були не такими сильними, навіть не доводилося приймати ліки, а близько місяця тому все погіршилося. Боліло так, що нестерпно було спати, прокидалась посеред ночі та заливалась слізьми, а тоді... Тоді знайшла єдиний вихід – таблетки. Знеболювальні, вони допомагали. Спочатку одна таблетка, а невдовзі щонайменше дві.

Пам’ятаю, як їхала до школи. Як відсиділа перший урок, як розмовляла з Оленкою, а далі столова й тоді нереальний біль, таблетки... Багато таблеток, вони не допомагали, а далі темрява. Тепер я тут. Мама налякана, бо вона й гадки не має, чому я втратила свідомість. Я не казала, що у мене якісь проблеми. Не хотіла засмучувати, вона й так пережила багато чого за останній час, тому справлялась як могла й біль вбивала як могла, та сьогодні схема дала збій.

Наш час.

А далі... Далі повернулась мама і я дізналася жахливу правду. Правду, що розставила моє життя на пріоритети. Позбавила мене мрій та бажань й змусила боротися тільки з однією проблемою... Боротьба з аневризмою головного мозку.