Епілог

Минуло трохи часу

Дні пролітають швидко — інколи аж занадто. Ніби життя поспішає надолужити все те, що в мене вкрали. Пам’ять повертається уривками. Сценами. Відчуттями. Запахами.

І одного ранку я згадаю головне.

Той день.

Я поверталася до будиночка після прогулянки. Пам’ятаю, як тримаю в руках букет квітів — хотіла поставити у вазу. Я зайшла тихо. Усередині було підозріло тихо.

А потім — сміх.

Жіночий.

Двері спальні були прочинені.

Я зайшла, а там Олег. І Елеонора.

Її світле волосся розсипане по подушці. Його рука на її талії. Вони навіть не одразу помітили мене.

Те, що я тоді відчула, не було ревнощами. Це було щось глибше. Приниження. Зрада. Наче мене стерли ще до того, як я сама про це дізналася.

Я не влаштовувала істерик. Просто розвернулася і пішла. Спочатку швидко. Потім бігла.

Куди очі бачать.

Повітря різало легені. Сльози заважали бачити. Я не дивилася під ноги. І, звісно, перечепилася. Пам’ятаю різкий біль. Темряву.

Тепер усе стало на місця.

Елеонора була не просто «місцевою лікаркою». Вона була його спільницею. Саме ця жінка оглядала мене першою після падіння. І швидше за все, подзвонила Олегу. Спрямувала мене до «потрібної» лікарні.

А лікарка в лікарні? Знайома Елеонори.

Красиво зіграно. Майже бездоганно.

Ми з Яриком дізналися про все поступово. Через документи. Через свідчення. Через дрібниці, які складалися в одну неприємну картину.

Вони справді хотіли залишити мене без спадку.

Усе було продумано: амнезія, інше ім’я, контроль, поступове оформлення документів. Якби не Ярик. Він врятував мене. Досі не можу повірити, що мене врятував незнайомець. Через кілька місяців я б сама підписала все, що потрібно. Добровільно. Спокійно. Як «Надя», яка нічого не пам’ятає.

Олег зламався першим.

Коли зрозумів, що справа пахне не просто скандалом, а реальною відповідальністю, він вирішив рятувати себе. Зізнався. Сказав, що все організовувала Елеонора, що це була її ідея. Що він «лише допомагав».

Я слухала його зізнання і не відчувала нічого. Ні злості. Ні бажання помсти. Лише шрами, що лишилися на серці і інколи боляче нагадували про себе.

Мене намагалися позбавити не тільки грошей.

Мене хотіли позбавити імені. Пам’яті. Права бути собою.

Минуло ще трохи часу після всіх скандалів, зради й з’ясувань. І, знаєте, життя таки вміє розставляти все на свої місця.

Батько Ярослав домігся того, щоб їх посадили. Але я не відчула тріумфу. Лише втому. І легке здивування: невже це все?

Нещодавно ми з Яриком таки одружилися.

Весілля… в нас було чарівним. Не шумне, але щире, лише рідні й близькі. Бабуся Тоня плакала, обіймаючи нас, сміючись крізь сльози. А його сім’я. Чесно кажучи, хвилювалася страшенно. Але вони… прийняли мене. Тепло, по-справжньому. Ні осуду, ні питань про минуле. Просто любов, підтримка і сміх. Вони зробили так, щоб я відчула себе частиною родини з першого дня.

І є ще одне… маленьке, але надзвичайно важливе. Я вагітна. Термін поки що зовсім малий — десь п’ять тижнів. Кожен раз, коли думаю про це, серце радісно стискається і водночас трохи лякається. Бо тепер треба не тільки жити для себе, а й для когось ще.

І от я сиджу, дивлюся на Ярика, на його обличчя. Стараюся підібрати слова, бо це не просто новина — це ціле життя, яке ось-ось зміниться.

Щось всередині шепоче: Все буде добре. Бо ми разом. І цього разу ніхто не зможе відібрати ні життя, ні любов, ні родину.

— Ярику! — кажу тихо, але з легким тремтінням у голосі.

Він відриває погляд від телефону, повертається до мене. Очі уважні, спантеличені.

— Що таке? — питає обережно.

— Одним словом… нас скоро буде троє.

Ярик зависає. Його очі розширюються, губи трохи відкриваються.

— Як… як троє? — пробує промовити. — Ти… вагітна?

Я киваю, і серце тремтить від радості й тривоги одночасно.

— Маленька моя… — він підіймає мою руку до своїх губ, обіймає мене. — Я такий щасливий! Оце… це ми будемо батьками! Ого… Я звісно мріяв про дітей від тебе, але не думав, що це буде так несподівано.

Я сміюся, його щастя — зараз таке очевидне, що хочеться кричати від радості. Його руки обіймають мене міцно, ніби боїться, що щастя може вислизнути.

— Так, — прошепочу я, притискаючись до нього. — І цього разу все буде по-справжньому.