Розділ 19. Надія чи Анастасія?

Ярослав

Двигун гуде рівно, але в голові шумить сильніше. Рома веде мовчки — зосереджено, пальці міцно стискають кермо. Я дивлюся у вікно, на сірі будинки, що пропливають повз, і думаю не про дорогу. Про Надю. Про той погляд. Про те запитання, від якого я ухилився.

Телефон у кишені мовчить. І це навіть гірше, ніж якби дзвонив.

— Він точно не буде? — нарешті питаю.

— Сто відсотків, — коротко відповідає Рома. — Поїхав ще зранку. До ночі.

Я киваю. Значить, зараз або ніколи.

Будинок Олега стоїть трохи осторонь — двоповерховий, охайний, із темними вікнами. Надто спокійний. Такий, у якому добре ховати чужі таємниці.

Ми зупиняємося за рогом і глушимо мотор. На мить тиша стискає грудну клітку — чути тільки, як стук серця трохи гучніший від звичайного.

— Роби все швидко і тихо, — каже Рома. — Береш, що треба, і йдеш.

— Знаю, — відповідаю, хоча всередині все стискається.

Він киває, дістає планшет і починає щось клацати на екрані.

— Камери є, — тихо каже. — І по периметру, і в будинку. Дай мені хвилини дві.

Я кручу в руках відмичку — стару, ще від тих часів, коли дядько Тимур навчив мене відкривати двері. Не для таких справ, звичайно. Але на що тільки не підеш заради дівчини. Головне, щоб батько не дізнався, бо знову почне читати мені нотації.

— Все, готово, — нарешті промовляє Рома.

Він піднімає на мене очі.

— Я залишаюся тут, дивлюся за всім. Ти заходиш один.

Я киваю. Так навіть краще. Менше слідів. Менше питань.

Задні двері піддаються без шуму. Усередині темно і холодно. Я закриваю їх за собою, зупиняюся, рахую до трьох. Тиша. Жодних звуків. Значить, Рома тримає периметр.

Підіймаюся сходами. Крок за кроком. На другому поверсі — кабінет. Все на своїх місцях: стіл, полички, сейф у стіні. Олег любить порядок.

На секунду я завмираю перед сейфом. Погляд ковзає по столу — швидше з інстинкту, ніж з надії.
І тоді бачу.

Маленький клаптик паперу. Не захований. Не схований у шухляді — просто лежить біля підставки для ручок, притиснутий важкою скріпкою.

Я хмикаю крізь зуби.

Підходжу ближче. Беру листочок двома пальцями. На ньому цифри, написані поспіхом, ніби для себе.

— Серйозно, Олеже?.. — тихо видихаю.

Все в його стилі. Контроль на показ. А справжня самовпевненість — от така.

Я ще раз озираюся. Потім повільно повертаюся до сейфа.

Кручу диск. Раз. Два. Три.

Клац.

Без опору. Без сюрпризів.

Дверцята відчиняються так легко, що це насторожує.

Всередині папки, гроші, флешка, документи якісь. Але жоден з не про Надю. Всюди якась Анастасія.

Перед тим як зачинити сейф, ще раз дивлюся на вміст. Беру деякі документи, що здаються цікавими. Зачиняю сейф. Листочок із кодом я кладу точно туди ж, де він лежав. Навіть скріпку не рухаю.

Заглядаю по шухлядах і нарешті знаходжу паспорт. Відкриваю — а там фото Наді. Тільки ім’я інше: Анастасія. Може, це її справжнє ім’я? Поки що залишаю це без відповіді, розберемося пізніше.

Через кілька хвилин виходжу з будинку і підходжу до машини. Рома тихо вмикає камери та сигналізацію, і ми від’їжджаємо.

— Ну, що, знайшов те, що шукав? — питає він.

— Знайшов, — відповідаю, ще сам намагаюся впоратися з думками. — І виявляється, мою дівчину звати не Надя, а Настя. Але тоді чому Олег кликав її Надею? Щоб вона не згадала? А кільце на шиї… там теж ім’я Надія.

Щось тут не сходиться, і мене це не залишає. Хочеться зрозуміти все до кінця.