Розділ 18. Ранок, що не обіцяє спокою

Я прокидаюся першою. Світло ранку пробивається крізь нещільно запнуті штори, падає тонкими смужками на його плече, на зім’яте простирадло. Ярослав спить глибоко, обличчя розслаблене, губи ледь розтулені. Дихання рівне, повільне. Одна рука досі лежить на моїй талії — ніби навіть уві сні не хоче мене відпускати.

Лежу, не рухаючись, просто дивлюся на нього. На те, як повільно піднімається й опускається його груди. На маленьку родимку під ключицею, яку я вчора цілувала. На сліди моїх нігтів на його плечі — тонкі червоні смужки. Від цієї думки всередині знову розливається гаряча хвиля.

Обережно, щоб не розбудити, я проводжу пальцями по його руці — від зап’ястя вгору, до ліктя, до плеча. Ярик здригається уві сні, тихо видихає, але не прокидається. Тільки пальці на моїй талії злегка стискаються — рефлекторно, ніби тіло саме знає, що я тут.

Я посміхаюся. Нахиляюся й цілую його в кутик губ — ледь-ледь, майже не торкаючись. Потім ще раз, уже повільніше. Його губи м’які, теплі, пахнуть сном і мною.

Він ворушиться. Повіки тремтять, потім розплющуються. Очі сонні, злегка розфокусовані, але коли бачить мене — одразу теплішають.

— Надю… — голос хрипкий, ранковий, низький до мурашок. — Ти вже прокинулась?

— Давно, — шепочу я, проводячи пальцем по його шиї. — Просто дивилася на тебе.

Ярослав тихо сміється — груди здригаються під моєю щокою.

— І як? Вартий того, щоб не спати?

— Дуже, — відповідаю я й цілую його в ямочку під горлом.

Хлопець хоче поцілувати мене, але його телефон різко видає рингтон та починає вібрувати на тумбочці. Занадто голосно для такого ранку.

Ярослав здригається, миттєво прокидається. Навіть не дивиться на екран — просто хапає телефон і встає з ліжка.

— Алло, — коротко. Уже не сонно.

Я підводжуся на лікті, ковдра сповзає з плечей. Він швидко натягує штани, потім кофту — рухи різкі, зібрані, ніби вмикається інший режим. Учорашній теплий Ярик зникає за секунду.

— Почекай, хвилинку… — приглушено, майже шепотом.

Він кидає на мене швидкий погляд. Не пояснює. Не усміхається.

— Це Рома, — каже вже біля дверей. — Мені треба вийти.

І виходить із кімнати, зачиняючи двері трохи занадто швидко.

Я залишаюся сидіти на ліжку, притискаючи ковдру до грудей. У кімнаті ще зберігається його тепло, його запах — але щось уже змінилося. Наче хтось непомітно пересунув меблі, і простір став чужішим.

Рома.

Прокручую ім’я в голові. Хто він, і чому такий поспіх. А якщо Ярик від мене щось приховує?

Ярослав

Виходжу в коридор і зачиняю двері тихо, але рука все одно затримується на ручці. Надя там. Тепла, сонна, ще довірлива. І саме тому говорити при ній — не варіант.

— Кажи, — шепочу в телефон, притискаючи його до вуха.

— Він поїхав, — голос Роми короткий, без прелюдій. — Сьогодні його вдома не буде. До вечора точно.

Я мовчу кілька секунд, дивлюся у вікно. Двір ще напівпорожній, ранок робить вигляд, що звичайний. Але я знаю — шансів більше не буде.

— Ти впевнений? — питаю.

— На сто відсотків. Дім порожній.

Стискаю щелепу. Усередині все збирається в тугий вузол — злість, поспіх, страх запізнитися.

— Тоді сьогодні, — кажу нарешті. — Відкладати більше не можна.

— Я так і думав, — Рома зітхає. — Заїду за тобою через годину. Без зайвого шуму.

— Так. Швидко й тихо, — додаю. — Надто багато на кону.

— Знаю.

Розмова обривається. Я ще кілька секунд тримаю телефон у руці, ніби він може підказати правильне рішення. Не підказує.

Проводжу долонею по обличчю й повертаюся до дверей спальні. За ними — інший світ. Простий. Теплий. Той, у який я не можу втягнути Надю.

Не сьогодні.

Беруся за ручку, уже вирішивши: сьогодні ми туди поїдемо. Бо якщо не зараз — буде пізно.

Повертаюся в спальню. Надя сидить на ліжку.

— Мені треба сьогодні поїхати, — кажу рівно. — Просто зараз. Брат скоро заїде.

Вона мовчить секунду. Дивиться на мене так, ніби зважує кожне слово.

— Надовго? — тихо.

— Не знаю, — чесно. — Як вийде.

Тягнуся до шкарпеток.

— Ярику… — її голос стає іншим. Не образливим. Обережним. — Ти від мене щось приховуєш?

Я завмираю. У кімнаті раптом стає занадто тихо.

— Ні, — відповідаю майже одразу. Занадто швидко.

Вона хмуриться. Повільно опускає ноги з ліжка, встає. Підходить ближче.

— Ти навіть не подивився на мене, коли це сказав.

Я зітхаю й нарешті ловлю її погляд.

— Просто… є справи, в які я не хочу тебе втягувати.