Розділ 17. Мовчання між поцілунками

Надя

Я лежу на ліжку, дивлюся в стелю й рахую тріщинки, ніби вони можуть відволікти від думок. Серце ще б’ється швидше після нашої розмови. Шлюб. Безпека. Олег. Гроші. Усе змішалося в одну дивну, важку грудку.

Чую кроки в коридорі. Двері тихо риплять, і Ярослав заходить. Не питає дозволу — просто прикриває двері й підходить ближче.

Я перевертаюся на бік, щоб бачити його. Він виглядає втомленим. Зосередженим. Наче щось вирішив і тепер не знає, як із цим жити.

Ярослав сідає на край ліжка, потім, після короткої паузи, лягає поруч. Не торкається. Просто поруч. Тепло його тіла відчувається крізь ковдру, і це дивно заспокоює.

— Ти довго, — кажу тихо.

— Рома балакучий, — відповідає він, майже усміхаючись. — Але корисний.

Я киваю. Не питаю, хто такий Рома, певно друг.

— Ти як? — питає він після паузи.

— Думаю, — чесно відповідаю. — Багато.

Він лягає на спину, дивиться в стелю так само, як і я хвилину тому.

— Це нормально, — каже. — Твій мозок наздоганяє життя.

Я усміхаюся куточком губ.

— Гарне формулювання.

Ми мовчимо. Але це не тисне. Це мовчання — не порожнє. Воно тепле.

Я повертаю голову до нього.

— Ярославе?

— М?

— Ти справді зробив би це? — питаю тихо. — Одружився… просто щоб мене захистити?

Він трохи напружується, але не відводить погляду.

— Так.

Коротко. Без сумнівів.

Я дивлюся на нього кілька секунд, намагаючись зрозуміти, що за цим «так». Обов’язок? Відповідальність? Чи щось більше?

— Ти дивний, — кажу з ледь помітною усмішкою.

— Це комплімент?

— Не знаю. Скоріше… констатація факту.

Він хмикає, але усмішка швидко зникає. Я відчуваю це навіть не дивлячись — повітря між нами змінюється, стає густішим.

— Я не жартую, Надю, — каже він уже серйозно. — Я не люблю кидати слова на вітер.

Я ковтаю. Чомусь саме це збиває з пантелику більше, ніж сама пропозиція шлюбу.

— Тоді навіщо? — тихо питаю. — Ти ж нічого мені не винен.

Він мовчить кілька секунд. Я вже думаю, що не відповість, але Ярослав повертає голову й дивиться на мене. Прямо.

— Бо хочу, щоб ти була щаслива.

У грудях щось стискається. Я відвертаюся, щоб не видати цього, але він уже бачить. Я відчуваю, як його рука повільно накриває мою — не стискає, не тягне, просто торкається.

І цього достатньо.

Повертаю голову назад. Ми надто близько. Я бачу кожну дрібну зморшку біля його очей, відчуваю його подих. Занадто інтимно для «просто угоди». Занадто тихо для безпечної дистанції.

— Я не прошу нічого взамін, — додає. — І якщо тобі це… не ок, скажи.

Я не встигаю відповісти. Між «сказати» і «зробити» щось ламається. Можливо, моя втома. Можливо, страх. А може, навпаки — відчуття, що поруч хтось справжній.

Сама скорочую відстань.

Поцілунок виходить короткий, невпевнений, ніби помилка. Його губи завмирають на моїх, ніби він дає мені останній шанс відступити. Але я не відступаю.

І саме тоді він різко відтягується.

— Бляха… — видихає і відвертається. Потім сідає, проводить долонею по обличчю. — Пробач. Це… це було зайве.

Я теж піднімаюся на лікті, серце калатає так, ніби я щойно зробила щось заборонене.

— Ти не змушував, — кажу тихо.

— Все одно, — перебиває Ярослав. — Я не мав права. Ти зараз у стані, коли… — він зітхає й стишує голос. — Я не хочу, щоб ти потім думала, ніби я скористався.

Чоловік повертається до мене, і в очах — не холод, не відстороненість. Вина. Справжня.

— Я поруч, Надю, — каже м’яко. — Але тільки настільки, наскільки ти дозволиш. Добре?

Я повільно киваю. А потім сама ж тягнуся до його губ.

Ярослав відривається від мого рота лише на мить — щоб вдихнути, щоб подивитися. Його зіниці розширені, і в них щось таке хиже й водночас ніжне, від чого в мене паморочиться голова.

Він не питає дозволу словами. Просто бере моє обличчя в долоні, великими пальцями проводить по вилицях, а потім знову цілує — вже не стримано, а так, ніби хоче забрати в мене весь кисень. Я відповідаю, чіпляюся за його плечі, нігті злегка вп’ялися в шкіру через футболку.

Його руки спускаються нижче — повільно, ніби перевіряючи, чи не відштовхну я. Пальці ковзають під край моєї футболки, торкаються голої шкіри. Долоні гарячі. Я здригаюся, але не від холоду — від того, як сильно хочеться, щоб він не зупинявся.

— Надю… — шепоче Ярослав прямо в мої губи, голос надламаний. — Скажи, якщо…

Я не даю йому договорити. Цілую сильніше, притискаюся всім тілом, даючи зрозуміти, що ніяких «якщо» вже немає.