Розділ 16. Не тільки через документи

Ярослав

Ярик, ну ти й телепень… Не можна було просто сказати: «Так, Надю, ти мені подобаєшся»? Але ні, замість цього ти знову сидиш як статуя, пропонуючи їй шлюб… чисто заради безпеки. Так, щоб Олег не міг навіть кивнути в її бік. Хоча, якщо чесно… може, й краще, що не сказав. А раптом їй я взагалі не цікавий? Дівчина бачить у мені лише того, хто допомагає, і нічого більше.

І як завжди, найгірше, що можна зробити — це думати. Думати про неї.  «Може, все ж сказати? Ні, ще рано. Краще мовчи. Ще один неправильний крок — і вона втече від тебе не через страх... А від твого дурного язика».

І от сиджу поруч, слухаю, ніби спокійний, пропускаю її слова крізь себе. Роблю вигляд, що все під контролем. І щоразу ловлю себе на думці, що проклинаю власну обережність.

З цим Олегом треба закінчувати. І чим швидше — тим краще.

Я переводжу погляд на Надю.

— Ти не проти, якщо я вийду? Треба зробити один дзвінок.

Вона лише мовчки киває. Я виходжу на ґанок і набираю Рому.

— Привіт. Ну що, є хоч якісь новини по цьому Олегу?

— Брате, ти мене недооцінюєш, — усміхається він навіть крізь слухавку. — Я такого компромату на цього Олега… або Ігоря — сам чорт розбере — нарив, що закачаєшся. І це ще не все. Є докази, що Надя — не єдина. Жінок багато, схема стара, відпрацьована. Я вже зв’язався з кількома. Якщо буде треба — вони готові свідчити в суді.

Я повільно видихаю.

— Це добре. Дуже добре. Але є ще одна проблема. Мені потрібно дістати документи Наді. Я майже впевнений, що вони в Олега. І просто так їх не знайти.

Роблю паузу, ніби сам зважую те, що зараз скажу.

— Рома… ти ж знаєш, де цей Олег живе?

— Так, — відповідає без роздумів. — А що?

Слова самі зриваються з язика, тихо, майже невагомо:

— Мені треба залізти до нього в дім, — кажу тихо, більше собі, ніж Ромі.

У слухавці на мить зависає тиша.

— Ярику… — його голос різко міняється, стає зібраним і важким. — Це вже підсудна історія. І ти, як юрист, знаєш це не гірше за мене.

Я стискаю телефон у руці, відчуваю, як серце трохи прискорює ритм.

— Я знаю… — кажу тихо. — І саме тому нам треба діяти обережно. Бо інакше документи Наді не дістати.

— А якщо щось піде не так — сядеш. І я разом з тобою, — він робить паузу. — А у мене взагалі-то дитина мала. Я не можу так просто в це вписатися.

— Я не прошу тебе лізти разом зі мною.

— Та я й не збираюся, — зітхає Рома. — Але й кинути тебе теж не можу.

Він замовкає, ніби зважує щось у голові. Я вже знаю цей звук — значить, рішення майже прийняте.

— Фізично я туди не піду, — продовжує брат. — Але камери… з цим я можу допомогти. Записів не буде. Жодних. І ще — простежу периметр. Якщо хтось з’явиться поблизу, я одразу попереджу.

— Ти впевнений?

— У техніці — так. У людях — ні, — гірко хмикає. — Тому в тебе буде мало часу. Дуже мало.

Я мовчу кілька секунд.

— Ромо… я це не забуду.

— Не треба пафосу, — перебиває він. — Просто зроби все тихо й без геройства. І заради Бога — не попадайся.

Киваю у відповідь, хоча Рома цього не бачить.

— Коли?

— Скажу, коли буду готовий. І ще, Ярику… — брат знову зупиняється. — Ти це робиш не тільки через документи, правда?

Переводжу погляд у бік дому, де залишилася Надя.

— Не тільки.

— Я так і знав, — тихо відповідає Рома. — Тоді тим більше будь обережний.

Зв’язок обривається. А разом із ним — останній шанс повернути назад.