Розділ 15. Шлюб заради безпеки

Ярослав довго мовчить. Не так, як раніше — не дає простір, а ніби збирається з духом.

— Надю, — нарешті каже. — Є ще дещо. І це важливо.

Я напружуюсь ще до того, як він продовжує.

— Олег подав заяву про твоє зникнення.

Слова доходять не одразу. Наче спершу проходять повз, а вже за секунду б’ють у груди.

— Про… зникнення? — перепитую повільно. — Але я ж тут. Я не зникла.

— Для нього ти зникла, — спокійно відповідає Ярослав.

— Він шукає мене? — питаю тихо.

— Так. Офіційно, — каже Ярослав. — Через поліцію.

— І що він говорить? — голос зрадницьки тремтить. — Що я… хвора? Не при собі?

Ярослав не відводить погляду, дивиться прямо, спокійно.

— Я не можу точно знати, що він говорить, — каже чоловік. — Я дізнався це від свого прийомного батька. Раніше він працював у кіберполіції, зараз на пенсії, але зв’язки залишилися. І повір мені, завдяки ним я можу дізнатися більше, ніж здається.

Дивлюся на нього, намагаючись збагнути, наскільки все серйозно.

— Він може мене забрати? — питаю прямо.

— Ні, — відповідає Ярослав одразу. — Ти повнолітня. Недієздатність не доведена. Жодних рішень суду немає. Юридично ти вільна.

Трохи легше дихати. Але страх нікуди не дівається.

— Але ж лікарка… — кажу тихо. — Вона ж може підробити довідку. Сказати, що я не при собі. Зробити мене недієздатною.

Ярослав не перебиває. Слухає уважно.

— Теоретично — може, — відповідає він спокійно. — Але це не так просто, як їм здається.

Стискаю пальці.

— А якщо вони спробують? — питаю. — Якщо вона справді піде на це?

Чоловік видихає й дивиться прямо.

— Тоді нам потрібно діяти швидше, — каже. — По-перше, знайти твої документи. Паспорт, спадкові папери. Все, що підтверджує твою особу й право вирішувати самій.

Я киваю, але всередині все ще тривожно.

— А по-друге? — питаю.

Ярослав на мить замовкає. Не вагається — просто зважує.

— По-друге, — говорить рівно, — тобі потрібно вийти за мене заміж.

Я піднімаю на нього очі. Серце збивається з ритму.

— Якщо ми будемо в офіційному шлюбі, — продовжує він, — я стану твоїм законним чоловіком. І тоді Олег не зможе нічого вирішувати за тебе. Ні юридично. Ні через лікарів. Ні через поліцію.

У кімнаті стає тихо. Дуже.

— Це… — я ковтаю. — Це несподівано.

— Якщо ти вирішиш, — додає спокійно, — я буду твоїм чоловіком лише на папері. Рівно настільки, наскільки це потрібно, щоб Олег втратив будь-який вплив.

Я ковтаю. Серце б’ється швидше. Це звучить божевільно. І водночас — лякаюче логічно.

— Тобто… це не через кохання, — кажу майже пошепки.

— Це через безпеку, — відповідає він. — Про твій вибір. І про те, щоб більше ніхто не вирішував за тебе.

Мовчу кілька хвилин. Занадто багато думок одразу, і всі — не про логіку. Ярослав сидить навпроти, спокійний, зібраний, ніби говорить про щось буденне. А в мене всередині — плутанина.

Може, я йому не подобаюся, — ловлю себе на думці. — Може, для нього я просто відповідальність. Обов’язок. Щось, що він не може кинути.  Якщо це лише обов’язок… чому поруч із ним так спокійно?

Чому він не відсторонюється? Не холодний? Не байдужий?