Розділ 14. Правда про спадок

Ми сідаємо за стіл разом із бабусею Тонею. Вона метушиться, ставить вечерю, бурмоче щось про те, що чоловіків не можна залишати голодними, і крадькома поглядає на нас так, ніби вже все про нас зрозуміла. Мені від цього трохи ніяково, але водночас тепло.

Ярослав їсть мовчки, не поспішає. Час від часу дивиться на мене — не пильно, не настирливо, а так, ніби перевіряє, чи я справді тут, поруч.

— Як ти спиш? — питає між іншим.

— Краще, — відповідаю. — Інколи сняться дивні сни, але без паніки.

— Це нормально, — каже він. — Пам’ять часто повертається через сни.

Я киваю. Про сни я не розповідаю. Про те, як іноді прокидаюся з відчуттям чужих рук на зап’ястях. Або з чітким знанням, що колись я кричала — і мене не чули.

Після вечері ми йдемо до кімнати.  Сідаємо на диван.

— Я маю тобі дещо сказати, — нарешті говорить Ярослав.

Серце пропускає удар.

— Про нього? — питаю тихо.

— Частково, — відповідає він чесно. — Я намагався копнути глибше. Але якщо ім’я справді фальшиве, він добре замів сліди. Це не той випадок, коли правда лежить на поверхні й чекає, щоб її взяли.

Я стискаю пальці.

— Тобто… ти нічого не знаєш? — перепитую, намагаючись тримати голос рівним.

— Поки що ні, — не заперечує Ярослав. — Але є дещо інше. Те, що напряму стосується тебе.

Насторожуюсь.

— Що саме?

Він робить паузу. Не драматичну — обережну. Ніби зважує, як сказати, щоб не вдарити.

— Після смерті батьків ти успадкувала майно, — говорить спокійно. — Будинок у передмісті Києва, ділянку під Черніговом і гроші. За документами — близько чотирьохсот тисяч доларів. Більша частина — від продажу бізнесу батька, який він вів ще з дев’яностих.

Мене ніби обливають холодною водою. Дихання на мить завмирає.

— Що?.. — виривається в мене.

— Це могло бути причиною, — продовжує Ярослав так само рівно. — Дуже вагомою причиною для швидкого шлюбу. І для того, щоб поряд з’явилася «правильна» лікарка, яка говорить потрібні речі й радить правильні рішення.

Я мовчу. Слова не одразу доходять, але коли доходять — стає холодно.

— Ти думаєш… — починаю й зупиняюся.

— Я думаю, що вони могли планувати оформити все через шлюб, — договорює Ярослав. — А потім залишити тебе без нічого. Законно. Тихо. Під виглядом турботи.

Відчуваю, як стискається горло.

— Тобто я… була для нього просто зручною схемою? — питаю тихо.

Він не відповідає одразу. Дивиться прямо, не ховаючи очей.

— Я не знаю напевно, — каже. — Але знаю одне: занадто багато збігів, щоб це було випадково.

Опускаю погляд на руки. Вони трохи тремтять.

— Виходить, я не втекла без причини, — кажу глухо.

Ярослав не поспішає відповідати. Кілька секунд просто дивиться на мене, ніби підбирає слова так, щоб не поранити.

— Я думаю, ти втекла в ліс не через гроші, — каже нарешті. — Швидше за все, спрацювали емоції. Щось різке. Болісне.

Дивлюся йому в очі.

— Що саме? — питаю тихо.

— Це лише припущення, — одразу уточнює він. — Але… могло статися щось особисте. Наприклад, ти могла застукати Олега в ліжку з тією лікаркою.

У грудях щось здригається.

— І побачивши це ти… втекла, — продовжує Ярослав спокійно. — На емоціях. Без плану. Куди очі бачили. Коли хочеться лише одного — зникнути.

Я ковтаю.

— Це звучить надто… логічно, — кажу після паузи.

— Саме тому я й кажу: це лише здогадки, — м’яко відповідає Ярослав. — Але твій стан, страх, бажання втекти подалі від людей — усе це більше схоже на сильний емоційний удар, ніж на холодний розрахунок.

Я знову дивлюся на свої руки. Тремтіння поступово вщухає.

— Якщо це правда… — починаю і замовкаю.

— Тоді ти втекла не від проблем, — тихо каже він. — А від зради. І це не слабкість. Це нормальна реакція людини, якій зруйнували довіру.

Я повільно киваю. Усередині ніби щось стає на місце. Не спогад — відчуття. Те саме стискання в грудях, знайоме й гостре.

— Дивно, — кажу тихо. — Я нічого не пам’ятаю… але мені так боляче, ніби це вже було.

Ярослав мовчить кілька секунд. Не перебиває. Просто дає мені відчути свої слова.

— Пам’ять повертається не завжди картинками, — каже спокійно. — Часто відчуттями. Це нормально.

Я роблю глибокий вдих. Біль не зникає, але вже не давить так сильно.

— Значить, я не вигадую, — прошепочу.

— Ні, — відповідає він тихо. — Ти відчуваєш правду, навіть якщо ще не пам’ятаєш деталей.

Я дивлюся на свої руки. Стискаю пальці, потім повільно розслабляю. Наче вчуся довіряти собі заново.